Єврейські традиції щодо смерті, поховання і жалоби

This page is also available in English.

Смерть, остання віха життєвого циклу, може бути жахаючою як для тих, хто помирає, так і для тих, хто вижив, і в єврейській культурі супроводжується великою традицією вірувань, ритуалів та інших дій. Деталі дотримання та практики варіюються відповідно до кожної єврейської спільноти; деякі традиції щодо смерті, поховання та поминання майже універсальні крізь історію, географію та різноманіття єврейських релігійних рухів, але традиції прагнули (і прагнуть) радше до різноманітності, аніж однорідності, навіть якщо їх піддати регіональному вивченню. Короткий огляд націлений помістити єврейську спадщину Рогатина у цей контекст і висвітлити декілька особливих рис цієї спадщини, які ще досі можна побачити в Рогатині. Наприкінці цієї сторінки розміщено список джерел, використаних у огляді.

Уявлення про помирання та смерть

Ставлення до помирання еволюціонувало після біблійних часів, коли смерть вважали чимось на подобі сну, а також благословенням, якщо вона приходила у старому віці. Вираз “до смерті багато шляхів”,  згаданий у єврейській Біблії, був згодом численно витлумачений в Талмуді, позначаючи 903 різні способи смерті – від легшого до важчого – і впродовж довгого часу день і спосіб смерті людини вважалися знаменнями для померлого.

Поняття душі, загробного життя і місця, де збираються померлі, менш виразні у ранній єврейській традиції, аніж деякі інші, однак піддалися впливу кабалістичної думки та народних традицій; важко відстежити концептуальні витоки деяких сучасних поглядів. У єврейській Біблії Шеол, місце зібрання померлих, різноманітно описується як місце забуття, похмуре й темне, глибоко в Землі, якнайдалі від небес. Чиєсь очікування там не залежить від поведінки за життя; мертві просто існують без знання чи почуття. Для багатьох євреїв найбільшим болем смерті вважалося від’єднання від Бога та неможливість спілкуватись з Ним.

Основні вірування, пов’язані зі смертю

Фундаментальний принцип єврейської віри, нечистота мертвого, лежить в основі багатьох звичаїв, пов’язаних зі смертю та похованням, визначених у праві Галахи (наприклад, Книга Чисел 19). Таким чином, значення кладовищ полягає у тому, що мертві повинні бути дистанційно відокремлені від місць людського проживання і обмежені територією, що призначена лише для них. Схожим чином діє єврейський звичай ховати померлих дуже швидко після їхньої смерті; це також стосується розкладання тіла і ризику, який воно становить для їхніх живих близьких. Уявлення про зв’язок живих з тілом мертвих змінювалось, особливо в опозиції міські‑сільські громади, а також у ті часи та у тих місцях, де рівень смертності дітей був особливо та тривало високий.

Інші головні принципи єврейської віри включають повагу до мертвих (навіть до мертвого тіла людини) і турботу про їхніх живих близьких. Ці концепції випливають із ширших принципів шанування батьків та інших старших людей, необхідності полегшити страждання інших та первинної рівності усіх перед Богом. Звичаї, що стосуються приготування тіла для поховання, похорону, жалоби та багато інших досі пов’язані з цими принципами.

Поховальні об’єднання і підготовка тіла

У біблійські часи опіка над своїми померлими і поховання та захоронення їх вважалися обов’язком єврейської сім’ї, але також один із законів людства стосувався того, аби не допустити, щоб будь-хто лежав непохований. У більших громадах стало звичним, коли окремі люди або неофіційні волонтерські групи допомагали тим, хто із зусиллям боровся через вік, бідність чи виснажливе горе.

Обов’язок поховати стосується кожного тіла, навіть злочинців, які були страчені, нерозпізнаних вбитих, самогубців та чужих для громади людей. Відмова у похованні вважалася найбільш принизливою ганьбою, яка тільки могла бути завдана померлим, оскільки вона означала “стати їжею для хижаків”. Як наслідок, традиції співчуття зобов’язують хоронити всіх.

Об’єднання, яке взяло відповідальність від імені всієї громади за підготовку та поховання померлих, розпочалося у Празі у ХVI столітті, тоді поширилось у Центральну Європу так, що в кінцевому результаті поводження з мертвими довірили поховальним об’єднанням у практично кожній єврейській громаді. Ранні об’єднання називали себе чимось схожим до Hevrah Kadisha’ Gemilut Hesed shel Emet (“Святе товариство тих, хто робить насправді добрі вчинки”). З часом об’єднання завоювали авторитет і по-різному називались, але врешті-решт будь-яке поховальне об’єднання взаємодопомоги стало відоме як hevrah kadisha (“святе братство”). Товариства продовжували свою діяльність у якості основної бази для боротьби з хворобою, ритуалів на смертному ложі на кшталт сповіді, підготовки трупів і проведення поховань.

Давні єврейські традиції вважають померлих беззахисними та, як вияв поваги, тіло не слід залишати наодинці; за ним потрібно постійно наглядати на сонці чи при світлі свічок, у будні дні чи Шабат, до самого похорону. У багатьох господарствах ті, хто присутні біля тіла (або сім’я померлого, або член hevrah kadisha) впродовж цього періоду безперервно по черзі читали із Книги Псалмів. У єврейській традиції читання псалмів у цей час розумілося як заклик до Божої милості заради мертвих.

Як тільки смерть встановлена лікарем чи сім’єю, у будинку мерця накривалися дзеркала, аби послабити відбиття краси та прикрашання плоті. Існують три головні стадії підготовки тіла до поховання: миття (rechitzah), ритуальне очищення (taharah), та одягання (halbashah). Тіло миють чистою водою та загортають у простий саван чи халат (для чоловіків – “кітл”), бажано білий та виготовлений із льону; це символічно наголошує на рівності усіх (багатих та бідних) у смерті. На тіло не одягають жодних коштовностей та не наносять косметики. Чоловіка також можна було загортати у таліт (молитовне вбрання), у якому він молився впродовж життя. Згідно із єврейським звичаєм також прийнято уникати відкритої домовини перед та під час похорону; одна традиція передбачає, що це робиться для того, щоб вороги померлого не могли радіти при вигляді його.

Як правило, домовина – це простий дерев’яний ящик без внутрішньої обробки чи зовнішньої прикраси та без полірованих ручок. У домовину не кладуть квіти. Відповідно до деяких традицій дошку забирають із дна домовини або крізь нього просвердлюють отвір, щоб пришвидшити спокутний процес розкладу; інші єврейські громади, особливо в Ізраїлі, опускають домовину цілою. Єврейські уявлення про цілісність тіла людини як знаку Божої слави та про необхідність контакту із землею після смерті для сприяння спокутного розкладу призвели до того, що деякі єврейські релігійні рухи уникають розтину, бальзамування чи кремації. Ці обмеження не є універсальними, особливо серед західної діаспори (у Північній Америці чи ще десь); заборони розтину іноді послаблюються всюди, де робиться зусилля врятувати життя інших чи розв’язати злочин.

Цвинтарі, похорони та поховання

На івриті цвинтар називається bet kevarot (будинок чи місце могил – Книга Неємії 2:3), але більш вживаним є bet hayyim (будинок чи сад життя) або bet olam (будинок вічності – Книга Екклезіястова 12:5). Відповідно до єврейської традиції цвинтар – це святе місце, навіть більш священне, аніж синагога.  Єврейський порядок  керується строгими законами щодо поховання та поминання. Для євреїв догляд за цвинтарями – важлива релігійна та соціальна відповідальність. Талмудичний вираз “Єврейські надгробки чистіші за королівські палаци” (Сангедрин 96б; див.також Матвія 23:29) відображає суть належного догляду за єврейськими могилами та цвинтарями. За нормальних обставин вся єврейська громада охоче розділяє обов’язки захисту, ремонту та утримання цвинтарів.

З другого боку, кладовище також вважається місцем нечистоти. Давній єврейський звичай вимагає, щоб земля під поховання знаходилася б принаймні на відстані 50 ліктів (принаймні 25 м) від найближчого будинку. Також слід подбати, щоб попередити відвідувачів та перехожих про його наявність (через знаки, загорожі чи інші позначки). Так само відвідувачам потрібно мити руки після того, як вони пішли з цвинтаря, з цією метою багато єврейських цвинтарів мають оснащення біля воріт.

Оскільки цвинтар – святе місце та місце молитви, єврейські звичаї уникають використання могил і цвинтарних земель для втіхи, забавляння чи навіть навчання. Отже, відвідувачі носять скромний одяг (включаючи головний убір для чоловіків) і вони не п’ють і не їдять в межах чи поблизу кордонів цвинтаря. Євреї утримуються від сторонніх розмов і музики чи іншого виду розваг, і відвідувачам слід не допускати переступання чи сидіння на надгробках (прийнятно сидіти на лавках чи інших опорах біля могил). Усі традиції, що стосуються цих тем, походять від поваги до святості місця та мертвих, які поховані там.

Визначення кладовища як святої землі також підкреслює традиції, згідно з якими це місце уникають використовувати для особистих цілей. Євреї, які дотримуються певних релігійних рухів, соромляться збирати квіти та фрукти з дерев, які якимось чином ростуть на цвинтарі, і ці євреї вважають, що трава, яка росте там, має впорядковуватися (через випас або підстригання) без вигоди для єврейської громади. Недбайливість щодо багатьох єврейських кладовищ у Центральній та Східній Європі у наші дні відбувається, звісно, через відсутність єврейських громад у тих містах з часів Голокосту. Проте кладовища, яким бракує постійного догляду, існують усюди, де громади-засновники переїхали чи були переміщені.

Поховання має відбутися якнайшвидше після смерті; якщо не в той самий (чи наступний) день, як по-різному описано у єврейській Біблії, то пізніше – максимум кілька днів по тому і лише через те, аби дозволити близьким родичам зібратися для вшанування. У Америці багато єврейських громад обмежують відкладання до якнайбільше трьох днів. Хоча небажано переносити похорон, поховання ніколи не можуть відбуватися у Шабат чи єврейські свята.

Традиційно євреїв ховають лише на єврейському цвинтарі та серед сім’ї, як ідеальний варіант. Коли це неможливо, євреїв треба ховати окремо від могил не євреїв. Як правило, земля над могилою єврея не повинна бути порушена, а ексгумація заборонена; там, де могила відкрита чи порушена стихіями, оскверненням або через інші причини, звичаї зобов’язують до негайного перепоховання останків. Різноманіття єврейських звичаїв щодо цього пункту зараз дуже широке, і у деяких єврейських громадах, особливо у Північній Америці, немає заборони ексгумації, а надто для того, що зібрати усіх членів сім’ї у спільній землі.

Єврейський похорон – це символічне прощання із померлим, часто просте та коротке. Служба спрямована радше на вшанування померлого, аніж заспокоєння скорботних (вважаючи це неможливим відразу після смерті та перед похороном). Перед початком похорону близька сім’я віддирають свій одяг або символічну стрічку; див.більше інформацію про жалобні звичаї нижче. Можуть зачитувати панегірик або геспед у домі померлого чи на кладовищі (у деяких громадах у синагозі), а також часто читають або співають псалми і поминальну молитву (El malei rachamim) До могили тіло супроводжують плакальники перед чи після усної церемонії; супровід померлого вважається високим знаком поваги. Під час традиційних похоронів домовину несуть від катафалки до могили сімома етапами, із символічною паузою після кожного етапу.

Хоча традиції значно варіюються щодо розташування могил на кладовищі, одним спільним звичаєм у Східно-Центральній Європі є викопування могили так, щоб тіло лежало по східно-західній осі, головою на західному кінці та стопами на східному. Так воно символічно, якщо не насправді, скероване у бік Єрусалиму. Також правильна глибина могил керується радше місцевим звичаєм, аніж вказівками. У деяких місцях щільність могил у замкненому просторі цвинтаря вимагала поховання нещодавно померлих людей над тими, які вже поховані; з цього звичаю пішло, що пізніші поховання мають розміщуватися на відстані шести долонь над попередніми.

У присутності оточення домовину опускають у могилу, яку заповнюють, скорботні кладуть принаймні перші лопати допоки не вкриється домовина. Можуть зачитувати поховальний кадиш. У деяких регіонах люди у скорботі можуть розмістити камінь на накритій могилі та просити у померлого про прощення будь-якої кривди, яку вони б могли тому завдати. Після виходу із цвинтаря чи перед поверненням додому, оточуючі миють руки, що є символічним згідно із давнім звичаєм очищенням, виконаним після контакту із мертвим.

Завершення похорону означає прихід жалоби для найближчих родичів; тоді співчуття висловлюються присутнім рабином та іншими з оточення. Див.більше інформацію щодо обрядів жалоби перед та після похорону нижче.

Жалоба

Відчуття болю від смерті близької людини загальнолюдське. Єврейська традиція вважає надмірний траур небажаним і виділяє ряд ритуалів згідно з визначеним розкладом, щоб допомогти близькій сім’ї і друзям померлого пережити їхнє горе.

У час смерті період сильного трауру (aninut) розпочинається і триває аж до похорону. Передбачається, що близькі родичі занадто засмучені, щоб спілкуватися з іншими; займаючись підготовкою тіла та організацією похорону,  інші уникають вираження співчуття та будь-якого вияву свого горя. Відвідувачі будинку зберігають тишу допоки ті, хто у скорботі, прямо не звернуться до них.

На кладовищі чи у поховальній каплиці та перед початком похоронної відправи близькі родичі, за звичаєм, стоять і рвуть (тобто розривають чи ріжуть), свій одяг під час дії, яка називається keriah; у Біблії так робив Яків, коли подумав, що кров на Йосиповому вбранні означала, його син мертвий, а Давид робив те саме через смерть Саула. Ця дія задовольняє емоційну потребу даного моменту як вихід сильного страждання, ось чому вона зазвичай притаманна лише близькій сім’ї. Рвання одягу може також оголювати серце у символічному вчинку, який показує, що серце дійсно розривається і той, хто у скорботі, вже не може віддавати любов тому, кого любить. У деяких громадах на похорон одягають стрічки, які символізують одяг і їх рвуть замість нього. Правила keriah кодифіковані стосовно питань хто, коли, де і як для того, щоб досягти відповідної поваги та полегшення.

Традиційні періоди жалоби чітко прописані та реєстровані календарно. Перший період, який називається шива (shiva; з іриту – “сім”), є часом глибокої жалоби, яка триває тиждень від того моменту, як сім’я померлого повертається додому після похорону. Перша страва в домі (seudat havraah, страва співчуття) характерно готується сусідами для сім’ї, включаючи їжу, що символізує життя – таку, як круто зварені яйця, хліб, і тушкована сочевиця; згідно з деякими традиціями відсутність отворів у яйцях також репрезентує неспроможність тих, хто зазнав утрату, виразити свій жаль словами. Впродовж тижня шива скорботні зберігають дзеркала вкритими, запалюють свічки, сидять на низьких стільцях чи на підлозі та утримуються від роботи чи читання, виходу з дому, приймання душу чи ванни, гоління, носіння шкіряного взуття або коштовностей, слухання музики та сексуальних стосунків. Прийнято, що відвідувачі продовжують готувати страви для дому і утримуються від ініціативи порозмовляти. Сім’я може проводити молитовні служіння у будинку, але також може вирішити не спілкуватися зі своїми відвідувачами.

Впродовж перших тридцяти днів після поховання (включаючи тиждень шива), під час періоду, відомого як shloshim (з івриту – тридцять), людям у скорботі не дозволяється одружуватися чи відвідувати святкові трапези, а чоловіки утримуються від гоління чи стрижки волосся. Можна вшановувати померлих шляхом вивчення Тори в честь їхнього імені.

Для тих, хто втратив когось із батьків, відраховується повних дванадцять місяців жалоби (shneim asar chodesh) від дня смерті, протягом яких продовжують діяти обмеження щодо святкових подій, особливо, де звучить музика. Люди у скорботі продовжують зачитувати кадиш (молитва, що звеличує Божу велич і не згадує смерті, щоб наголосити, що віра триває перед обличчям смерті) як частину служінь у синагозі впродовж одинадцяти місяців.

Річниця смерті в єврейському календарі мовою ідиш називається yahrtzeit або yortsayt, або ж на івриті nachala, і кожного року в цей день близькі родичі померлого запалюють свічку на 24 години і зачитують скорботний кадиш. У цих випадках багато сімей також роблять пожертви і прагнуть робити добрі вчинки в пам’ять про померлого. Відповідно до певних традицій сім’я постить у день річниці.

Могили можна відвідувати у будь‑який час, деякі громади мають звичаї відвідин у дні посту і перед священними днями, особливо на тридцятий день та у день річниці після смерті.

Залишати квіти не є традиційним єврейським звичаєм. Традицією, яку широко дотримуються, вважається розміщення маленького каменя на могилі лівою рукою, навіть на могилі того, кого відвідувачі ніколи й не знали. Це показує, що хтось відвідував місце могили і є різновидом догляду за нею. У біблійні часи не використовували надгробні пам’ятники; могили позначали насипами каміння, тому шляхом їх розміщення чи переміщення увіковічнювали існування місця.

Гробниці та мацеви (надгробні плити)

Хоча розміщення каміння, що б позначало єврейські могили, є дуже поширеним сьогодні, воно не прописано єврейським законом і не вважається універсальним; могили бідних євреїв, які не мають сімей, інколи не відмічені навіть у наші часи. У найдавніші часи не використовували надписних знаків, однак місця могил іноді відзначали простим стовпом (mazzebah) чи каменем, аби окреслити місце та у якості застереження від tumah (у Левиті – нечистота), тоді розміщали плоскі камені над чи біля деяких могил як захист від некрофагів. Згодом ставили кам’яні надбудови чи куполи над могилами заможних сімей, а практика використовувати надписи на могилах євреїв розвинулася у пізні грецькі та римські часи.

Традиція розміщення позначок на єврейських могилах існувала у Європі принаймні з кінця першого тисячоліття і була принесена євреями у Східно-Центральну Європу; ця практика залишалася звичаєвою, проте не обов’язковою, а на більшість кладовищ були деякі непозначені могили. Типові ашкеназькі види позначок користувалися усім регіоном: вертикальна плита мацева в основному прямокутної форми з виступаючими полями з надписами. До XVI століття несправжні саркофаги були також популярні у деяких населених пунктах, а, починаючи з XVIII століття, деякі надгробні пам’ятники визначних вчених, рабинів чи праведників будувалися з ohel (буквально – намет), простою спорудою, що вкривала могилу.

Час споруди меморіалу на місці могили варіюється регіонально у залежності від місця та єврейських релігійних рухів; найраніше – це завершення шиви, але звичною практикою, особливо для нащадків євреїв Східно‑Центральної Європи у західних країнах, є зачекати або до кінця першого yahrtzeit або до кінця року з часу поховання.

Розміщення і напрямок мацеви на могилі також суттєво відрізняється, навіть в межах одного регіону. Однією звичною практикою регіону навколо Рогатина було розміщувати знак у головній частині могили з надписом, зверненого в бік від тіла – так, щоб відвідувачі не стояли над тілом, аби прочитати надпис. Однак можна знайти й протилежні приклади у багатьох місцях, навіть існують відмінності в межах одного цвинтаря. Ще одним елементом, який викликає непорозуміння для сучасних відвідувачів, є те, що деякі могильні надписи не “надголівні камені” у буквальному сенсі, а розташовані у стопах померлих.

До XIX століття у Центрально‑Східній Європі найбільш прийнятним матеріалом для надгробків було дерево, за винятком тих, які вшановували дуже заможних людей. Більшість мацев були простими дошками з намальованими зображеннями чи надписами, викарбуваними на дереві. Зважаючи на невитривалість матеріалу, дуже мало з цих дерев’яних позначок збереглося, ось чому надгробки, які збереглися і яким вже понад 200 років, виготовлені з каменю та представляють лише багатші прошарки. Найстаріші кам’яні надгробки, які відомі у районі навколо Рогатина датуються XVI століттям у Бузьку (на півночі) та Бучачі (на південному сході).

Образотворче мистецтво почало з’являтися на мацевах у регіоні у середині XVII століття, розвинувшись від формального стилю бароко у стиль народного мистецтва, натхненного бароко, що тривало аж до Голокосту. Багато із кам’яних фрагментів мацев, які були віднайдені біля Рогатина і повернені там на єврейські кладовища, показують архітектурні елементи у поєднанні з тваринами, деревами, квітами, єврейськими ритуальними предметами – такими, як канделябри і карафми, та різноманіттям інших символів імен, професій та статусу померлого. У ХХ столітті, особливо у міжвоєнний період, дизайн деяких мацев став більш стриманим у надписах і позбавлений прикрас, надто коли створений із твердіших матеріалів на кшталт граніту.

До ХІХ століття надписи на могильних знаках були намальовані чи вигравірувані майже повністю на івриті (із рідкісними розписами арамейською мовою у епітафіях вчених еліт); деякі надписи виказували погане знання мови мулярами. Із розвитком єврейської релігії та соціальних звичаїв у ХІХ столітті у Рогатині та будь‑де у східній Галичині, а особливо з одночасним просуванням асиміляції та розподілу в межах єврейських громад у середині міст, інші мови з’являлися на надписах мацев, включаючи німецьку (символами івриту) і у міжвоєнний період польську (латинськими символами).

Впродовж століть епітафії на кам’яних плитах здобули стандартизований формат, що складався із початкового запису, кінцевого запису та інформаційного блоку з головними іменами та датами померлого. Вживалися сталі фрази у описах померлих, які часто заповнювали більшу частину епітафії, тому відмінні характеристики зустрічалися рідко; іноді зазначали відомого чи шанованого родича, що допомагало ідентифікувати померлого. Допоміжною рисою для сучасного дослідження епітафій є те, що часто поетичні похвали становлять акровірш, у якому ім’я померлого пишеться відповідно до першої літери кожного рядка.

Переклад Наталія Курішко.

Більше інформації про мистецтво та значення мацев у Рогатині шукайте на нашій сторінці Написано на камені.

Ця сторінка становить частину серії про єврейську культуру в Рогатині та за його межами.

---

Джерела

YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe: статті про Lifecycle; Death and the Dead; Tombstones

Jews and Ukrainians: A Millennium of Co-existence; Paul Robert Magocsi і Yohanan Petrovsky-Shtern; University of Toronto Press; Торонто, 2016; С. 109-111, 114-115, 121-122.

Jewish Encyclopedia; за редакцією Isadore Singer; Funk & Wagnalls Co.; Нью Йорк, 1901-1906; електронний ресурс: статті про Death (Views and Customs Concerning); Sheol; Burial; Disinterment; Cremation; Cemetery; Tombs; Tombstones; Funeral Rites; Mourning; Kaddish

Prague Jewish Cemeteries (Pražské židovské hřbitovy); текст – Arno Pařík і Vlastimila Hamáčková; фото – Dana Cabanová і Petr Kliment; Židovské muzeum v Praze; Прага, 2008.

Wikipedia: статті про Sheol; Use of Psalms in Jewish Ritual; Bereavement in Judaism; Kaddish; Shiva; Kittel

Jewish Virtual Library: стаття про Death

Рабин Мойше Лейб Колесник; особисте спілкування 04.02.2017.

Chabad.org: стаття про The Jewish Way in Death and Mourning

Nekropol.com: стаття про Jewish Traditions: Death and Mourning (російською мовою)

U.S. Commission for the Preservation of America’s Heritage Abroad: Jewish Cemeteries, Synagogues, and Mass Grave Sites in Ukraine, 2005, С. 31.