Транскрипція YIU/2101U

«Яхад – ін Унум» Інтерв’ю з Свідками Голокосту в Рогатині

 

Свідок #: YIU/2101U, жінка, народилася 1924 року
«Яхад» поїздка #: 45UK, записано 14 червня 2016 року
Довжина запису: 01:23:34
Мови: українська, французька
І = Інтерв’юер, С = Свідок

[0:00:15] І: В якому році Ви народились?
[0:00:18] С: 1934го.
[0:00:29] І: Ви 24го чи 34го?
[0:00:34] С: Ну я маю вже 92 роки
[0:00:37] І: 92 роки вже маєте.
[0:00:39] С: Так.
[0:00:45] І: То Ви в 24му народилися.
[0:00:47] С: В 24му. Місяця лютого. 14 лютого.
[0:01:02] І: А де Ви народились?
[0:01:06] С: Я народилась тут.
[0:01:09] І: На цьому ж місці?
[0:01:11] С: Так.
[0:01:14] І: Це Ваш дім батьківський тут?
[0:01:16] С: Так.
[0:01:22] І: А цей дім коли побудували?
[0:01:25] С: То ще я була.
[0:01:25] І: А яком це було році приблизно?
[0:01:32] С: Ой, я й забула.
[0:01:38] І: Ну після війни, так?
[0:01:39] С: Так, так. Вже тут, бо я тут не жила, я звідси віддалася на хутор на Радванівку. А тут жив батько, бо мати померла, а батько тут жив і сестра молодша.
[0:01:59] І: А потім Ви сюди вернулись?
[0:02:01] С: А хутори знищували. А мене завезли на хутор, чоловік мій з хутора, Радванівка,
[0:02:35] І: А коли почалась війна, Ви де жили, тут, в Вербилівці?
[0:02:40] С: Так, я ще тут жила.
[0:02:46] І: А Ваші батьки до війни чим займались?
[0:02:53] С: Мій батько був директором «Цукрового буряка Ходорівського» і мав свій тут магазин.
[0:03:17] І: А цей цукровий завод великий був перед війною?
[0:03:22] С: Ну який він був – я не знаю, але звідтам приїжджали директори все якісь в Рогатин, і батько там їздив.
[0:03:56] І: А цей цукровий завод був там в Рогатині чи тут в Вербилівці?
[0:04:02] С: В Ходорові.
[0:04:08] І: А Ходорів це де?
[0:04:13] С: Ходорів – як ся їде на Львів.
[0:04:24] І: А мама Ваша що робила? Чим займалась?
[0:04:30] С: А мама господаркою. Поле мала і діти, було троє нас. Брат був старший, потім я, а потім сестра Марія, але вони вже померли.
[0:05:07] І: А в вас було багато землі? Належала вам.
[0:05:12] С: Ну трошка було, бо батько мав свою, а мама мала свою. Але мати була з Бабухова з сусіднього села.
[0:05:25] І: А скільки гектарів це було, Ви не пам’ятаєте?
[0:05:28] С: Ну то не знаю, тоді на гектари не було.
[0:05:27] І: А оте, що вирощували батьки, вони продавали десь? Що вирощували?
[0:06:12] С: Ні. То так було для себе, бо тримали корову, свиню вдома, все було потрібно. Мололи пшеницю, харчувались самі. Ну а що вже треба було продати, то вони собі керували.
[0:06:50] І: А якщо продавали, то кому продавали і де?
[0:06:53] С: Ну не знаю, чи вони здавали десь на якийсь контингент, як колись казали.
[0:07:04] І: А це ще за Польщі було, перед війною?
[0:07:06] С: Перед війною.
[0:07:09] І: Тоді також був контингент?
[0:07:11] С: Не знаю, ото я вже не пам’ятаю.
[0:07:28] І: А до війни Ви вже ходили до школи? Ще до польської школи Ви ходили?
[0:07:38] С: Так, я ходила тут до школи, 3 класи я мала. А більше вже мене мама взяла працювати.
[0:08:02] І: А Ви пам’ятаєте, коли Ви в школі вчилися, Вам подобалося там вчитися? Добрі в Вас спогади про це?
[0:08:12] С: Ну добре, але не було такої зможності, бо мамі було трудно. Тато робив там в Рогатині, а мама всю господарку і діти. Було затрудно. Я допомагала мамі в полі працювати.
[0:09:04] І: А от коли Ви вчилися в школі, там на якій мові навчання було – на українській чи на польській?
[0:09:13] С: Ну так, здається, було і на польській, але ніби і на нашій. Я не пригадую. Але була вчителька українка, наша була.
[0:09:44] І: А отут у Вас на селі жили якої національності люди: українці, поляки, євреї?
[0:09:53] С: Тут так поляки були, але були тут зараз на хуторі, недалеко, Радванів називається. Там були поляки, ну приїжджі, переселенці, то вони були. А так то були в нас тут українці.
[0:10:33] І: А в Рогатині хто жив? Українці, поляки, євреї були?
[0:10:41] С: То всякі були. І українці жили, але більше жиди, бо мали магазини. Вони працювали так, що вони торгували більше. Вони були начитані більше від українців. То вони трохи легшими способами добивалися. А наші люди – на землі.
[0:11:26] І: А Ви пам’ятаєте, перед війною був такий магазин, що Ви любили туди ходити? Такий улюблений магазин? Був у Вас такий магазинчик?
[0:12:03] С: Ну я собі щось не пригадую.
[0:12:16] І: АВи пам’ятаєте, жиди в Рогатині були релігійні, ходили до божниці?
[0:12:23] С: Ну не знаю, того не знаю.
[0:12:28] І: А Ви до церкви ходили?
[0:12:30] С: Ходила.
[0:12:32] І: І де була та церква? До якої?
[0:12:35] С: Тут в нас в селі. А на якісь празники, то в Рогатині правилося, то ми йшли до другої церкви. Я і в костелі була, дивилася, бо там інтересно відправлялося, там навіть ходили наші люди, там гарна відправа була. То ходили і до костелу.
[0:13:33] І: А Ви бачили синагогу – божницю жидівську в Рогатині?
[0:13:44] С: Ні, я не бачила.
[0:13:56] І: А в 39му році русскі прийшли сюди? В 39му. От перед тим була Польща, а потім прийшли русскі? Ще перед німцями, так?
[0:14:11] С: Ну так.
[0:14:18] І: А Ви пам’ятаєте, як перший раз їх зустрічали? Добре зустрічали – з квітами – чи вже не дуже?
[0:14:39] С: Я собі пригадую, що кидали бомби, там на тій бороню(?) під Рогатином, то кинули дві, то ми втікали з дому, а вони ще були такі великі, що годен ся сховати, то ми попід межі полягали, а він бомбив тутка. Видите, але я не годна собі пригадати… То він кидав бомби, а ми на поле собі повтікали, на полі лягати попід ту межу таку велику, там ми. Ну – де кине, там кине. Але кинув там, певно, вище Рогатина.
[0:15:28] І: Ну це ще було до того, як німці прийшли? Чи коли вони вже прийшли?
[0:15:37] С: Знаєте що, я не годна собі пригадати.
[0:16:06] І: А от коли німці прийшли, Ви тут жили вже, в Вербилівці?
[0:16:12] С: Так.
[0:16:17] І: І Ви далі працювали на землі, як і раніше?
[0:16:20] С: То я собі пригадую, як вони прийшли, ми всі ховалися, ніхто не сидів. бо кулі стріляли. І тут в сусідів дід старий, може, він не чув, а може, він не боявся, але він не чув напевно. Вони стріляли, а він собі робив щось в своїй кладовці, і куля залетіла йому в живіт. То німці поприходили такі, дуже з годинниками такі, були «панську ваті», як казали, культурні дуже, зайшли з такими сумками. Викликали лікаря їх, і ми всі стояли в хаті так, вкруг родини, а вони йому робили, при нас робили йому операцію. Тут кулю з середини, і дали жінці. Та жінку все носила ту кулю, доки не померла, ту кулю, ніби таку пам’ятку. І спасли його. А потім не знаю, бо я вже потім звідси віддалася туди на хутор. То я вже не пригадую, скільки він ще жив. Але він був старенький вже дуже. то вони приїхали, дуже мали сорочки такі делікатні, лікарські, то зразу лікар прийшов, зробив при нас, нам не виганяв, ми були всі, і він робив операцію. То я виділа на свої очі.
[0:19:44] І: А після того, як бій пройшов, як стріляли, потім прийшли якісь німці, що почали жити тут в Вербилівці? Залишилися, щоб владу налагодити, чи вони були тільки в Рогатині, а тут не було німців?
[0:20:07] С: Та чого, та вони переїжджали – де чого – то вони були всюди вже.
[0:20:14] І: А тут не жили чи жили й тут?
[0:20:17] С: Ні, я не знаю, чи то були русскі, що були разом з нами так, але я не пригадую.
[0:20:42] І: А поліцаї були за німців?
[0:20:47] С: Ну якісь були. То було дуже здалека, ми їх боялися, нам було страшно.
[0:21:24] І: А за німців, в окупацію, Ви час від часу ходили до Рогатина?
[0:21:45] С: Німців… ходила. На ринок ні, бо тато там працював, там бурачаний пункт був.
[0:22:01] І: А до тата ходили?
[0:22:03] С: Ходила до тата. Їсти носила.
[0:22:24] І: А там на тому цукровому заводі. батько тоді працював не на заводі, а де він тоді працював?
[0:22:34] С: Працював – там була така площа, і там був будинок, і він в тім будинку працював. Там звозили буряк і він бураки відпроваджував в Ходорів. І там, я якраз згадую, там та дорога йде, коли жидів… по тій дорозі йшли. Єдна на станцію, а скручували на той дім. А я була несла батькові їсти, то я то сказала. І тоді була ця жіночка, та жирівка, вона дуже мало була подібна до жидівки, така шо її.. і як вона там, чи якось втікла, чи тато її, може, десь віднайшов, як овни , моде не то… Дуже багато вели, і дітей вели, по тій дорозі попри нас, будинок стояв тут, а дорога була тут, і вона дуже боялася. І тато каже: «Принесла їсти, дай їй. І я поїм». І вони йшли, а ми під вікном в тім гаражі сиділи дві. А їх вели туди догори. Як то вже закінчилося, бо їх там стріляли, і самі вже падали з тих страхів на горі. Ну не знаю, одні казали, що то самі яму собі копали, а інші казали, що то якісь другі копали. То я вже не знаю. Але там жіночка, та жирівка, зі мною перебула, коли вони їх вели туди, до тої ями. Коли то закінчилося всьо, вона була і зняла перстень зі своєї руки і дала мені на пам’ятку. Як я виховаюся, я тобі чимось багато поможу. А тоді батько, вона хотіла, щоб він її перевіз, як то закінчиться. І тато каже: «Дай їй вишиту блузку, вишитий стрій український, і я її..». Може, мені було й шкода, бо я не дуже мала, але я їй віддала ту блузочку вишиту і той стрій, і вони перебралася. І тато її мав перевезти десь до її родини. Де то було – не знаю. І як він її перевіз, і де – я не знаю, але вона дуже обіцяла, як вона перебуде, бо може і по дорозі бути різне, і всяке. І тато мій мав її перевезти. Де мав, не знаю. Я, знаєте, не була до того так вихована, щоби я все випитувала, в тих страхах. Але цікавилося. І я дала їй той стрій український. Де він її відвіз, але вона не давалася чути. Довго, і в Франківську була, там жиди магазини мали, думаю – я б її впізнала, бо в такім горі пересиділи – вона мене тримала за руки, тряслася, плакала. Бо ми все бачили, дати йдуть, знаєте, страх, а ще вона під тим самим номером, де вони йдуть, коло нас, знаєте, то не було легко з нею перебути. І вона мені дала. В той час мені було золото нічим, бо золота я не знала. Я не знала, що то таке золото є. Вона мені дала, то що було в неї, може, вона ще що мала, то я не знаю. Чи лишила в кого. Ну і .. О, то чи не вона була татові дала шафи додому. То їздили купували, то люди їздили до жидів, дещо вони продавали, і як щось хотіли, то давали, і люди їм давали їсти. Вони по полю, по цвинтарю ховалися, де вони були годні. А люди їх боялися, бо за то карали.
[0:28:01] І: Зараз, почекайте, я перекладу, добре?
[0:28:03] С: Добре, то я забагато наговорила. Вам трудно буде перекладати.
[0:28:11] І: Нічого страшного.
[0:31:41] І: А от Ви пам’ятаєте, може, як оцю жінку звали, що з Вами ховалася в гаражі? Ту жирівку, що з Вами ховалася, що батько потім кудись відправив?
[0:31:50] С: Ні. Не пам’ятаю, бо ми були дуже короткий час, і в такіс страху – як то всьо, вона тремтіла ціла, бо вона бачила, як і діти падали, і йшли, і старі, і малі, і ми то всьо з вікна видимо, мене боліло серце, бо жаль людей, а її боліло, бо то її люди. І за себе переживала, бо не знала, чи ми її можемо сказати, чи її перетримати. Вона не знала, що її чекає. Я її дуже відчувала.
[0:32:35] І: А скільки їй років було, тій жінці?
[0:32:39] С: Ну я знаю, десь до 30. А може.. Я ще так не розбирала в той час, бо я ще була молода. Я ще не дуже того могла оцінити, знаєте.
[0:33:37] І: А це була якась знайома Вашого тата?
[0:33:41] С: Знаєте, не знаю. Бо мати нашої вже не було. Тато мало додому приходив, бо мусив бути там, там ночами робив, бураки возили, грузили машини до поїзда і відсилали в Ходорів. То йому треба було дуже бути. Я не можу сказати, як він її надибав, чи вона йшла, чи втікла, чи він де її знайшов, ото я вже не знаю. І де він її відвіз, теж не знаю, але мав її відвезти до когось її. Когось вона мала, ще свої люди. Але дуже нам обіцяла, що ще то. Вони знаєте, і їсти хотіли, і в страхах були. Я тоді батьком не керувала, бо що я була, то 43 мама померла. Я собі не можу пригадати, як то було.
[0:35:55] І: А от коли тато сказав, щоб Ви дали стрій Ваш, костюм, вишиту сорочку, Ви де це взяли, Ви повернулися додому, і потім взяли?
[0:36:13] С: Ні, я принесла була з дому. Не дуже я хотіла, бо я сама ше радувалася, тішилася, бо сама не вишивала, бо мама мене дуже любила, бо я з мамою в поле ходила, а тато працював тут, і мама каже: «Ти мені сльки не поможеш багато, бо страшно ввечері з поля йти – де Бабухів. А ввечері, ніж зайдеш сюда, то є часу. Страх, то не так, як. Бур’яни були великі, межі ті. І мама ввечері з поля йшла: «Перше, що мені поможеш, навчишся в полі робити, а друге, що мені буде безпечно». Тому мене мама брала все зі собою. То я так мамі помагала, а мама мені тому вбирала. Тато мав магазин, то мама все якусь копійку собі потягнула, та й мені купила щось таке, що мало хто таке мав повишиване, як мама мене повбирала. Сестра ще була 35 року, я була в мами і брат, але брат в школі вчився. Його німці забрали, всіх хлопців забрали, що ми навіть не знали. Бо казали, що він поїхав з німцями. То він не поїхав, їх забрали зі школи, він мені розказував, як тоді все було. Бо я тоді з братом була. Я відпросилася, бо моя поведінка була дуже добра, то вони мене відпустили в Америку, то я з братом говорила. Потім брата випросила, дуже трудно було, але брата пустили сюда. Дуже трудно було, але він не був ніц винуватий, їх зі школи забрали на поїзд, на станцію, і їх повезли. І їх там тримали в тих, в баграх, і в водах, бо він вже мав слухавки на вухах, застудив вуха, і він вже через слухавки зі мною говорив, недобре чув. Їх німці там дуже тримали, ну гараж, чи як вам сказати. Бараки такі, так. Ну не знаю, чи вони їх тримали, вони їх розпродували якось. Хто мав яку родину, як люди повиїжджали в той час, то давали чутися, родина приходила одна до других, приїжджала там і якось чи викупляла їх, якось так було. Бо знаю, що брат мав слухавки, бо німці їх тримали і в півницях, і в водах, а потім, може, в тих гаражах. То вони там дуже перебули. Ми довго не знали – де він, що він. Аж потім, якраз перед такими святами, приходить поштар наш і приносить мені письмо, що хтось йому написав «Чи ви там хто живі, чи здорові, вже по війні, скажіть, хто живе з моєї родини». То в село написав так, довідатися, чи ми живемо чи шо. І я той лист дістала, і ми йому відписали. Відписали, хто живе в нас, а кого побили, кого нема з родини.
[0:40:21] І: Але це вже після війни.
[0:40:23] С: Так. То вже було тоді, по всім, як було спокійно. Тоді він дався чути. Але забрали хлопців, всі такі молоді, то вони казали, якось СС називали, але вони ся не зголосили, а вони їх забрали всіх в вагони і повезли, а там ше. Мав ті слухавки на вуха, то я вам вже казала.
[0:40:55] І: Зараз, перекладемо.
[0:40:56] С: Так що він і приїжджав тут, бо мені сказали тут, як я ходила просити до уряду, щоб його пустили, я хотіла, щоби він приїхав. Бо ми ся лишили, кажу, без мами, без тата вже, ми сироти, а він каже, що най він приїде сюди. Я кажу, він би приїхав, якби його впустили. Я ходила потім просила і брат приїжджав. Щось кілька разів. То допомогу дав на нашу лікарню, в Стрию дав допомогу велику. Але вже, коли він там був вільний, коли він вже був на своїм. Там Щирець, он за Львовом, вженився за дівчиною там. То вже дуже багато пройшло, але я вам хочу всьо сказати.
[0:42:00] І: Зараз ми перекладемо, а потім ще розкажете.
[0:42:02] С: То ви мусите всьо розібрати, бо я всьо на раз кажу хвильовато. Тільки я не знаю, чи я вам правильно кажу.
[0:42:08] І: Правильно, правильно, тільки зачекайте, я перекладу. Все правильно кажете, тільки зачекайте.
[0:42:15] С: Добре, бо то я вже і за то друге сказала, а ви потім подумаєте, чому так було і так було.
[042:22] І: нічого, ми розберемося.
[0:42:24] С: Я поспішила.
[0:42:25] І: Нічого страшного, нічого страшного, почекайте, добре?
[0:42:29] С: Щоб я не забула, бо вчора я забула. Ну добре, добре.
[0:44:47] І: А як звали Вашого брата? В якому році він народився?
[0:44:54] С: Він на два роки старший за мене.
[0:22:56] І: В 22му значить.
[0:44:57] С: Так. Всі хлопці в школі були молоді.
[0:44:59] І: А звали його як?
[0:45:01] С: Іван. Олексин. То вони тут всі по нього знали, бо він там вже не працював, навіть в чужім одязі шлюб брав в Щирці, там якась та його жінка.
[0:45:39] І: І після війни він жив в Америці?
[0:45:44] С: Ну так, він вже там побув, не знаю, яку мав роботу. Розказували, я не всьо пам’ятаю, як йому було трудно з тим всім. То він не міг. Аж потім, вже як він вженився, її батьки, бо вони з батьками були виїхали, і так він там притулився до них.
[0:46:12] І: І він до кінця життя був там в Америці чи в Щирці біля Львова?
[0:46:19] С: Ні, ні, вони всі були в сім’ї своїй в Америці. Вони в той час всі, як фронт, і виїжджали всі люди, вони виїхали, то він потім з нею якось там стрівся. А вони вже всі були – вона і батьки, навіть вуйко її був там.
[0:46:46] І: А де в Америці він був?
[0:46:50] С: Ротчестер.
[0:47:25] І: Можна, я вам покажу його?
[0:47:27] С: Потім покажете обов’язково.
[0:47:41] І: Трохи повернемось до того дня, коли Ви з тою жінкою бачили, як колону вели. Вона Вам подарувала перстень.
[0:47:53] С: Ну перстень, обручку.
[0:47:55] І: І вона в Вас зберігається?
[0:47:58] С: Ні, не зберігається, знаєте, то теж була проблема. Воно мені в той час було ніби цінне, але то золото, не знаю, чи знаєте чи пам’ятаєте, я його не оцінювала дуже, але вона мені таку пам’ятку лишила. Але коли мій вуйко, ой, навіть не хочу про то згадувати, як фронт настав, вже було по війні, були так границі тільки поки що, сторожів не було, ще можна було всюди перейти, люди дуже багато переходили і переїжджали. А він з одним колегов що зробили – його жінка з батьками були роджені там, а потім повернулися додому. А вони шукали таких дівчат, щоб були в Америці роджені, аби вони попалися до Америки. І їм вдалося. І пошукали, там було дві сестри – одна Катерина, то була мого вуйка, то мамин брат був, бо він тут трохи і з нами жив, та навіть на роботі був на бурачанім з моїм татом. І він то всьо видів, наше горе, як ми тут проживали. І шукали таких дівчат, щоб могли поїхали за границю, знаєте, як то, молоде, хлопці, шустрі. І поженилися. Той взяв собі одну сестру, а той взяв другу. Той з Йовче взяв старшу, то Настя називалася, а він Катерину – молодшу взяв, мій вуйко. І що як то перед війною, що вони їх відсилають, вони мають права, вони їх відсилають до Америки, аби вони потім їх забрали до себе. Але вони порадилися, були молоді, хитрі, і не пустили їх самих, а вагітними – одну і другу. Вже ту другу не хотіли були навіть пустити, бо вже був вищий строк, але їх пустили. Їх пустили, видите, як то було. То мусите ви мене зрозуміти. А тоді, як вони їх пустили. вони поїхали вагітними, ну і там їм час приходив, вони жили, і народили там діти. Тут фронт пішов – і не пускають, війна, і вони мусили чекати, там діти ростуть – того і того,і то, здається, хлопчики обидва, а їх вже не пускають. Тоді, як внормувався той фронт, вже по війні, як можна було через границю якось перебратися, як годен, і вони збираються їхати. Беруть ровери, і хочуть перескочити границю, щоби втікнути до жінок. Вони прийшли до границі, можна було переїхати, не було ще ніяких сторожів поки що, і вони шкодували були роверів лишити – видите, яка була ціна. І вони повертаються додому з-під границі, лишають ровери, і тоді він каже: «Дай мені той перстень, дай мені той перстень, може, мені то поможе, може, я перейду з тим границю». І я йому тоді даю то й перстень, на щастя. і він бере той перстень і поїхали, перебралися вони. І той до жінки, і той до жінки. Але їх там забрали в табір, дитина вже його не знає, не знаю, скільки то років пройшло, я не можу порахувати, то вже час йшов, то вже було по війні. Але їм вдалося тоді перейти, вони перейшли до жінок.
[0:53:24] І: Пані Катерино, вона перекладе.
[0:53:25] С: Я вже боюся, щоб я щось не так сказала. Я знаю, що вам заважко.
[0:53:35] І: Ні, ні, все добре, все добре.
[0:55:31] І: А в Америці де вони жили, Ваш батько. В якому місті?
[0:55:45] С: Ми ся застановили, що вони були в Ваграх(?), а за войни, то наш стрийко, тата брат найстарший, Федір називався, то вони поїхали на заробітки були, на роботи як їхали туди. То він там залишився. Коли їх забрали німці, і вона давалися чути, бо знали, що стрижко там є в Америці, і тоді вони давалися чути. Не знаю, якось писали чи що, шукали родини там. І якось вони відгукувалися. Видите, я вже забула, як то було. Досить, що коли вони були в лагерях, то хто кого мав зі своєї родини, то давався чути і родина їх там розшукувала. то стрижко забрав його, дався чути, приїхали, то забрав його і ще одного хлопця.
[0:57:09] І: А стрижко де жив?
[0:57:11] С: Стрий жив тоже, але ще в лагері був.
[0:57:15] І: А місцевість знаєте, яка була?
[0:57:19] С: Ні, не знаю. І тоді вони їх викупляли звідти. І тоді вони, о, то аж тепер треба було казати, стрийко вже мав жінку, вона вже померла, і стрийко вже помер, то вже роки пройшли, але його на волю були вже взяли.
[0:58:00] І: Зараз, зараз, перекладемо.
[0:58:42] І: А Ви знаєте, може, оця жінка-жидівка, що з Вами ховалася, чим вона займалась?
[0:58:58] С: Знаєте, не було часу, бо я була з батьком, я була дитина, з батьком розпитувати про такі справи, та й ще мене то не цікавило навіть. Я прийшла, пішла додому, господарка була, мали корову, мали всьо то, що треба на господарці. Ну і тато би мені шось, може, сказав, а може, би й не сказав, не знаю. Але часу не було. І в такій небезпеці, в таких страхах, тато сказав, щоб я дала їй і він її повезе. тато був, то , може, було б то інакше, а так, не знаю. Так получилося.
[1:00:21] І: А от коли Ви бачили ту колону, де вона проходила якраз ця колона. Звідки і куди вона йшла, в якому напрямку?
[1:00:29] С: Йшла до тої ями, якраз де тато працював,
[1:00:36] І: Через площу проходила вона, так?
[1:00:39] С: Вони йшли дорогою. З Рогатина їх везли ніби до станції. Вони не доходили до станції, а скрутили попри бурачаний пункт. де тато працював, догори, бо там яма, їх там стріляли.
[1:00:57] І: І Ви бачили, як вони якраз скручували ту дорогу?
[1:01:00] С: Так. Вони скручували і вони йшли, ми через вікно багато виділи, як вони йшли. Вони йшли поволеньки. Ледве йшли, всі в страхах.
[1:01:39] І: А колона була велика?
[1:01:42] С: Велика.
[1:01:43] І: Ну скільки приблизно, щоб сказати – сто чи більше, декілька сотень людей? І там всі – жінки, чоловіки і діти були?
[1:01:51] С: І діти. І ті, може, яких вони вже поназбирували, бо вони ховалися всюди. Отут такий пан Дашевський був, мав двір, і там люди дуже працювали, і він був жид, і мав таку красну дівчинку, як лялька – чорна, коса така в неї була велика, і братчик. І вони проходили там полем, тим боком, там дорога пряма, а туди вже поле. Вони туди полем приходили до мене і я їм давала їсти, раз, другий раз. Ну таку дитину вбити, то я треба було, я не знаю… Але приходили кілька разів. Де вони поділися, я не знаю. Потім казали, що вони полем йшли, і їх потім там чи злапали. Кажуть, що вночі лапали, бо вони шукали. І вже більше той хлопчик з тою дівчинкою, ті брат зі сестрою, а такі були повні, грубенькі. А така делікатна була, така на красу, що українки. І не знаю по цей день, чи вони виховалися, але йшли вже полем, не йшли тими дорогами. Видно, там десь їх мусили злапати.
[1:04:28] І: А коли Ви бачили цю колону, вона така була, що колона, чи просто такий натовп йшов?
[1:04:37] С: Та знаєте, як йшли, один так, другий сяк. То тримало, то хрумало, то падало по дорозі.
[1:04:45] І: А всі пішки, підвод не було?
[1:04:47] С: Ні.
[1:04:50] І: А речі якісь зі собою несли? Щось з собою мали, вузлики?
[1:04:54] С: Знаєте, я вже не пам’ятаю. Ми самі боялися, тряслися там. Досить вона відчула, але і я через неї відчула все те, що вона. Бо я знала, що їй нелегко.
[1:05:26] І: А хто охороняв цю колону? Її ж охороняли?
[1:05:32] С: А знаєте, як було. Показали, що як вони їх вже над ямою пустили, то падали вже не ті, що вони стріляли, а падали вже живі ззаду в ту яму. І як то вони всі туди попадали, чи їх достріляли, то я вже не знаю, і не пам’ятаю, бо то був страх, і казали, що ще якісь живі. Одні постріляні, а попадали більше зі страху. То ще, хто живий, то з тим ям годен був видертися, то вижили, ще котрі могли вилізти. Отаке говорили, що таке було. Але хто то видів, то я не знаю.
[1:07:19] І: А от де була ця яма, де їх стріляли?
[1:07:21] С: А то зараз недалеко на горі, як бурачаний пункт, як дорога на станцію йде, а тут коло дороги той татів бурачаний пункт. А дорога тягнеться зараз догори. Туда йде на станцію, а туда догори. Попри саму оту…
[1:07:43] І: А та місцевість вже називається Бабінці?
[1:07:46] С: О, так, так. І там на горі була та яма.
[1:07:52] І: А там поруч турецький якийсь є пам’ятник, так? Турків також ховали.
[1:07:58] С: Ну я то не знаю.
[1:08:26] І: А ви ховалися, то колона вже йшла? Чи як прийшла колона ви стали ховатися в тому бараку чи в тому гаражі?
[1:08:35] С: Ні, вона не могла бути там, де тато працював з людьми. Вона була в тім гаражі, сиділа схована.
[1:08:44] І: І Ви туди підійшли?
[1:08:46] С: Ну а вже тоді татові принесла їсти і понесла їй. А вона там. А тут якраз йшли ті. Та колона йшла.
[1:09:16] І: А в цей день Ви чули як стріляли?
[1:09:20] С: Знаєте, я собі не можу пригадати. Ну мусили, бо була яма готова. Казали одні так, а другі так, що вони копали самі собі яму, а казали, що як їх привели, то вони летіли самі в ту яму. Не знаю.
[1:09:39] І: Ну а там, де ви були в гаражі, Вам не чути було пострілів?
[1:09:43] С: Ну, може, і чути, в тих страхах не годен було розчути навіть. Не пам’ятаю. Ну вони там не стояли, мусили, бо одних стріляли, інші живі падали.
[1:10:27] І: А може, Ви пам’ятаєте, яка погода була – дощ падав так, як сьогодні, чи сонячно?
[1:10:32] С: Ні, знаєте, того не скажу. Та дощ не був, бо я була би в дощ не йшла.
[1:10:55] І: Може, ви пам’ятаєте, коли йшла ця колона, у євреїв були якісь знаки, що вони євреї? Якісь зірки чи якісь латки там на грудях, на спині, нічого не було такого?
[1:11:12] С: Не пригадую, але мені здається, що вони мали знаки якісь. Вони по полю, по цвинтарі ховалися. За ними шукали, а люди боялися і сказати. Ну та я би і сама була не впізнала.
[1:11:34] І: Ну Ви не пригадуєте, що це були за знаки такі? Чи пов’язки якісь вони мали на руці?
[1:11:41] С: Якісь певно пов’язки, таке щось я собі пригадую, але я не можу підтвердити. Вони були визначені, бо за ними шукали.
[1:12:26] І: А потім чи на той день, чи на інший, Ви не ходити на те місце, де їх постріляли там на горі?
[1:12:33] С: Ой, то ніхто би не відважився. Я ще, я ще підліток була, що я була..
[1:12:46] І: А чи пам’ятник є там, чи Ви не знаєте?
[1:12:50] С: Я не знаю, я там не була.
[1:12:58] І: І от в цей день, коли вели цю колону, їх там постріляли. Після того вже не було жидів в Рогатині? Всі вони були вбиті?
[1:13:10] С: Та чого, їх ще всюди було, по домах, дехто тримав їх.
[1:13:14] І: Але так, щоб вільно жили, то не було вже?
[1:13:17] С: Ні, того вже не було. Все було дуже скрито, бо вони карали потому. Ой, згадати таке тяжко.
[1:13:42] І: Скажіть, а от ще до того великого розстрілу, були ще якісь, вже розстрілювали раніше? Чи то був єдиний такий розстріл?
[1:13:54] С: Ну, я вам не скажу.
[1:14:06] І: А от в Рогатині, може. Ви знаєте, перед тим, як їх везти на розстріл, їх десь збирали, в якомусь місці, в гетто?
[1:14:17] С: Ну напевно, але я не знаю того.
[1:14:25] І: А от Ви казали, що ще перед тим, як їх стріляли, то вони обмінювали були на їжу,
[1:14:34] С: Ну та вони ходили, ховалися по людях, чи полю, чи куди, то люди вже з ними [боялися мати справу]. А йшли і купувати дещо, коли хто приходив, вони все випродували, бо їсти хотіли, і їм вже не треба було, вони знали.
[1:14:55] І: А Ви бачили, як вони це вимінювали, випродавали? Ви бачили?
[1:15:01] С: Не бачила, але чула від людей.
[1:15:27] І: А що сталося з хатами, з домами, з майном євреїв, коли їх вже не стало? Що з тим всім зробили?
[1:15:35] С: Ну, може, вже був такий, що казав, що ходили там до них, і купували якісь речі, то вже його нема, щоб він розказав – де то було, як то було, хоч мене то не цікавило в той час. Але вони ходили, ходили, люди такі, що відважувався. А люди що мали тоді?
[1:16:06] І: А в кого вони це купували? Чи вони просто ходили по хатах забирали? Там ж вже нікого не було.
[1:16:14] С: Де? Ну та жиди сиділи по півницях. І як ще сиділи, то тоді ще, може, одні брали, інші ще лишили. Я не знаю. Але ще як сиділи по своїх півницях, то люди багато ще ходили купували в них. Ну а вони продавали, бо і їсти хотіли, ну і, я знаю, бачили, що їм і не треба. Навіть речі продавали з хати.
[1:17:24] І: А, може. ще щось бачили таке, сцени страшні, що Ви запам’ятали їх? З того часу, з часу окупації? Когось наказували, били когось?
[1:17:43] С: Ні.
[1:17:49] І: А от коли прийшло звільнення, Ви були тут, на селі, чи в Рогатині? Коли пішли німці, а прийшли русскі?
[1:18:06] С: Ага, коли ті пішли. Бо ті ше відстрілювалися, он де Бабухів, Путятинці, бо оті вже тут були, а ті лежали з карабінами, так лежачи. Казали, що вони вертаються, вертаються москалі знов сюди. То було трохи страшне. Була якась стрілянина.
[1:18:38] І: Але Ви тоді в селі?
[1:18:40] С: Так, так, в той час я ще тут була.
[1:19:01] І: Тобто ту жирівку, що Ви з нею ховалися, Ви хотіли її потім знайти після війни? В Івано-Франківську?
[1:19:13] С: Ні, я була так їздила собі
[1:19:18] І: Але дивилися, чи вона десь є?
[1:19:21] С: І я була по магазинах, де прийдете, а там продають ще жиди, та я так подумала сама в собі, я того не казала, може, то де, гадаю, вона. і родина яка є , гадаю. Не шукала, щоби я хотіла в неї помочі чи що.
[1:19:50] І: Але Ви так і не побачили її ніколи?
[1:19:51] Ні. Не знаю, що сталося. То мене цікавило. Якби був батько, то би міг сказати, де він її відвіз, хто її забрав. Або, може, він вже старший, він би з нею поговорив про справи родинні якісь. Ну а так що можу сказати. Мені було не до батька, його вчити. А я сама ще не розуміла аж так.
[1:20:49] І: А коли Ви ховалися, ви про щось говорили з нею? Не було до розмов.
[1:20:59] С: Не було до розмови, бо і вона тряслася, і я боялася не за себе, а за неї. Бо і мені було би недобре, аби нас були там знайшли. А ми були закриті там, в тім гаражі. А вікна були якраз так, нам дуже добре було видно. Вона там і спала. тато не міг, щоби люди її виділи, бо шо би татові за то було, бо директор. І люди мав під собою.
[1:22:05] І: Ми Вам дуже вдячні за те, що Ви нам розказали, і ще одне питання: можна то, що Ви нам розказали, щоб ми розказували іншим людям, хто історією цікавиться, студентам, науковцям? Можна це розказувати, що Ви розказали?
[1:22:24] С: Я думаю, що це нема нічого страшного. Але що було виділи всі, не одна я. Багато людей, які знають. Я хотіла, щоби було так по-справедливому.
[1:22:43] І: Тобто можемо розказувати?
[1:22:47] С: Можете розказувати. То то, що я знаю, а що не знаю, то я не скажу і не пам’ятаю.
[1:22:54] І: Дякуєм.
[1:22:55] С: А, може, ще собі щось нагадаю. О, вони поїхали, а я собі нагадала. А так загарячу, то не годен так. Ну і ше не знаєш, я ще і переживала, але думаю, тато помер, що буде, хіба мені що буде.
[1:23:17] С: Нічого не буде, не хвилюйтеся, це тільки для історії.

Транскрипція: Марта Панас-Беспалова


Текст © 2016 року «Яхад – ін Унум».
«Єврейська спадщина Рогатина» висловлює вдячність за поточну діяльність у галузі дослідження та документації «Яхад – ін Унум» та за щедрість передачі цих свідчень зі своєї колекції для підтримки нашої роботи в Рогатині. Щоб дізнатися більше про «Яхад» та підтримати їхню роботу, відвідайте:
http://www.yahadinunum.org/
http://yahadmap.org/