«Автобіографічні записки» Александра Кімеля і меморіальна поезія

This page is also available in English.

Alexander Kimel; Autobiographical Notes; in: Eric J. Sterling, ed., Life in the Ghettos During the Holocaust; Syracuse University Press; New York, 2005.
[Александр Кімель; Автобіографічні записки. В: «Життя в ґетто під час Голокосту», під ред. Еріка Дж. Стерлінга, Сіракуз Юніверсіті Прес, Нью-Йорк, 2005.]

Alexander Kimel; “The Action in the Ghetto of Rohatyn, March 1942”; self-published and freely distributed online.
[Александр Кімель; «Акція в рогатинському ґетто, березень 1942 р.», самвидав, у вільному доступі онлайн.]

Вступ

На цій сторінці подано стислий опис автобіографічних записів Александра Кімеля, уродженого в с. Підгайці, який вижив під час Другої світової війни у єврейському ґетто в Рогатині. Після війни у Кімеля склалося повноцінне життя і кар’єра, але він також розмірковує про пережите під час війни, про те, чого він навчився і про свою особисту філософію у декількох літературних формах, охопивши декілька десятиліть.

Для нашого дослідження єврейської історії Рогатина тут ми зокрема розглядаємо «Автобіографічні записки» Кімеля, які вийшли у збірці під редакцією Еріка Стерлінга у видавництві «Сиракуз Юніверсіті Прес» під назвою «Життя в ґетто під час Голокосту». Нотатки Кімеля фігурують і у текстах інших жертв, журналістів та освітян про практики створення ґетто, а також про різні досвіди пережитого там, де були чи стали землі України, Польщі, Чехословаччини, Литви, Угорщини і Китаю. Поряд з аналітичними і дослідницькими працями, відверті і майже різкі свідчення Кімеля, написані у стилі драматичної п’єси, з першого погляду наче виливають на голову відро крижаної води. Втім, йому також вдається вставляти гіркий гумор, самоаналіз і сильне бажання поєднати негативний досвід у своєму житті з позитивним, прагнучи збагнути вищий сенс.

Ці короткі спогади про ґетто супроводжуються тут віршем, який Кімель написав про події 20 березня 1942 р., коли у єврейському ґетто в Рогатині відбулася масштабна ліквідаційна акція і загинуло більшість рогатинської єврейської громади, яких засипали у спільній могилі на південній околиці міста. Крім нарисів на загальні і конкретні теми, Кімель писав вірші і щонайменше одну п’єсу, що склало його літературну спадщину, покликану розказати про історію і події Голокосту для суспільної пам’яті і розуміння. Яким би болісним не був його воєнний досвід, він вважав, що зобов’язаний відродити і переказати його: «Я маю пам’ятати і ніколи не дам вам забути.»

Короткий опис життя автора

Александр «Сіко» Кімель народився у 1926 р. в єврейській родині в с. Подгайце у Польщі (сьогодні – с. Підгайці на західній Україні), бл. 60 км на південний захід від Рогатина. У ті часи Подгайце було на 60% єврейським населеним пунктом. Згідно з метриками, у цьому містечку була досить велика родина Кімелів. Радянська армія зайняла Подгайце у 1939 р., а вже в 1940 р. у Кімелів вилучили будинок, а їх господарство націоналізували. Щоб уникнути депортації до Сибіру, батьки Кімеля виїхали з Александром і його сестрою Любою до Рогатина, імовірно, щоб знайти там притулок разом з іншою родиною. Коли німецька армія захопила східну Польщу, і окупувала Рогатин, Кімеля з сім’єю та з іншими євреями в місті виселили в ґетто. Якби родина Кімелів залишилася в Підгайцях, їх доля була б такою ж.

Кімель пережив практично все, що випало на долю мешканців рогатинського ґетто упродовж наступних півтора років. На відміну від багатьох людей в ґетто, він був дужим молодим чоловіком, тож його часто забирали на роботи за містом, а оскільки робота була фізично дуже важка, то його годували більше, ніж інших, які цілий день перебували в ґетто. На його думку, це, в тому числі, допомогло йому вижити. Жахіття і біди в ґетто були нестерпними, і не тільки під час декількох ліквідаційних акцій: намагаючись допомогти одній молодій єврейці на пізніх термінах вагітності перебувати в безпеці у їхньому сховку, мати Кімеля заразилася тифом і померла, а дитина якимось чином пережила війну.

Інша частина спогадів описує наслідки для здоров’я від тривалого недоїдання, а також, як тривалий стрес і страх впливали на психіку. Так само, як і інші уцілілі в ґетто, Кімель розповідає, наскільки рятівними виявилися саморобні бункери, особливо під час ліквідаційних акцій. У своїх спогадах він також розмірковує про жахливу абсурдність умов в ґетто, постійну смертельну небезпеку під час спроб знайти харчі і сховок, а також про витривалість і пристосовуваність людської природи в екстремальних ситуаціях. Те, що довелося пережити Кімелю, було однозначно екстремальним досвідом. У ще одному оповіданні він описує, як був серед тих численних євреїв, які, самі того не відаючи, копали рови для братської могили в Рогатині на південній околиці, а потім наступного дня, працював столяром для німецьких солдат, коли почалася ліквідаційна акція, а після розстрілів він був у складі бригади, яка переносила тіла з підвод у могили.

У ґетто Кімель бачив і пережив абсолютно все, крім остаточної ліквідаційної акції. Як і деякі інші, він припускав, що незабаром відбудеться знищення ґетто, тож з допомогою українців йому вдалося втекти в ліси за місяць до акції. Так вони і виживали, з батьком і сестрою, а також ще декількома євреями понад рік у лісах біля Лопушної, а також в стодолі одного доброго польського селянина.

Коли в 1944 р. радянська армія витіснила німців з Рогатина і околиць, Кімель ще був в Лопушній. Його батько з сестрою також вижили, а після закінчення війни вони всі разом перебралися до Данії. Потім Кімель сам повернувся до Польщі, де навчався у Вроцлавській політехніці, та здобув диплом магістра з електротехніки. У Вроцлаві він познайомився з Евою Найнудель, яка у 1956 р. стала його дружиною. Невдовзі після одруження молоде подружжя переїхало до Ізраїлю, де вони прожили два роки, а потім в 1959 р. поїхали до Сполучених Штатів, де оселилися в Бронксі у Нью-Йорку. На початку 1960-х р.р. у них народилося двоє дітей, потім вони переїхали до Нью-Джерсі, де Кімель заснував незалежну інженерну консалтингову фірму, якою керував аж до виходу на пенсію.

Кімель дуже багато встиг написати, на дуже різні теми, і у дуже різних форматах. Наприклад, його незвершена п’єса на дві дії «Дитинка», белетризована розповідь про його досвід в рогатинському ґетто і довколишніх лісах. Читачі його автобіографічних записок та інших свідчень впізнають багато людей і місць, які він бачив на власні очі під час війни.

У 1990-х роках розвинувся і збільшився доступ до інтернету, тож він опублікував свої вибрані попередні тексти і додав ще більше, організував популяризацію інформації про Голокост з джерел, які включали особисті спогади, архівні дослідження і мистецтво. Його робота з цим новим і перспективним засобом зв’язку, а також його неповторний голос того, хто пережив Голокост, стали суттєвим внеском для освітян, учнів і широкого загалу. Деякі його есеї, наприклад, про роль єврейських поліцаїв в ґетто, допомогли згладити емоційні повоєнні дискусії про людей у складних і приречених обставинах, на основі безпосереднього досвіду. Повна версія вебсайту більше неактивна, але його частини можна знайти в інтернет-архівах та в кеш-пам’яті, а деякі основні тексти та інші твори доступні в інших форматах. Текст «Автобіографічних записок» Кімеля і надалі використовується в університетських курсах про Голокост і в загальніших дослідженнях конфліктів.

Кімель помер на початку 2018 р. у 91-річному віці, залишивши після себе двох дітей, п’ятьох онуків і свої твори.

Меморіальна поезія Кімеля

Крім есеїв і лекцій, Кімель писав, декламував і публікував поезію як ще один спосіб доносити свій досвід і ділитися своїм світоглядом. На своєму вебсайті він опублікував чимало віршів у вільному доступі. Деякі вірші стали популярними для завдань з читання в старшій школі, для написання творів і створення веб-презентацій. А результати таких робіт учнів також доступні онлайн.

У своїй поезії Кімель зачіпає деякі теми, які перегукуються з його есеями і записками, включаючи, наприклад, його досвід з рогатинського ґетто та вплив на його в’язнів. Також він використовував поезію як певне ствердження своїх поглядів про людину, як-от у його вірші без дати «Кредо уцілілого в Голокості», де він звертається до особистого досвіду говорити про сучасний геноцид: Я всім серцем вважаю / що Бог людину благословив і прокляв.

Далі подано вірш без дати про біль образів, що виринають в пам’яті і суперечність спогадів, з провідною темою про жахіття першої масштабної ліквідаційної акції в Рогатині:

АКЦІЯ В ҐЕТТО В РОГАТИНІ, БЕРЕЗЕНЬ 1942 р.
Александр Кімель

Чи хочу я пам’ятати?
Перед облавою тихе ґетто:
коли діти тремтять, як на вітрі листок.
Матері шматок хліба шукають.
Тіні на спухлих ногах перелякано сновигають.
Ні, пам’ятати не хочу, та як тут забути?

Чи хочу я пам’ятати, як там зробилося пекло?
Крики карателів, задоволених полюванням.
Зойки поранених, потонулі в благаннях.
Обличчя матерів, спотворені болем.
Рятують дітей, переляканих і кволих.
Ні, пам’ятати не хочу, та як тут забути?

Чи хочу я пам’ятати своє нажахане повернення?
Цілі родини згинули серед білого дня.
Як братська могила парує від гарячої крові.
Як матері марно дітву шукають у полі.
Біль ґетто ріже гострим лезом.
Ні, пам’ятати не хочу, та як тут забути?

Чи хочу я пам’ятати голосіння ночі?
Настіж розчахнуті двері, в повітрі літає пір’я.
Ніч із запахом крові і з талим снігом.
І тільки жалісний місяць вказує шлях.
Для безликих тіней, які шукають своїх.
Ні, не хочу я пам’ятати, та я не можу забути.

Чи хочу я пам’ятати цей перевернутий світ?
Де загиблим пощастило піймати миттєву смерть.
А живі будуть прокляті на коротке мерзенне життя,
І на довгу стражденну мандрівку у невідомі місця,
Коли живі душі летять попелом в небо.
НІ. Я МАЮ ЦЕ ПАМ’ЯТАТИ І ВАМ НІКОЛИ НЕ ДАМ ЗАБУТИ.

Частини матеріалів, актуальні для вивчення Рогатина

Навіть такі короткі замітки Кімеля, як очевидця і уцілілого в рогатинському ґетто і лісах під час фашистської окупації, мають неабияку цінність, описуючи цей період. Дослідники, які вивчають ці теми, а особливо питання захисних бункерів, у цих текстах знайдуть унікальні матеріали. Кімель пише про легендарний величезний Севастопольський бункер в ґетто, фіксуючи чутки про те, як ті, хто там переховувався, вижили після ліквідації ґетто. Також пише про те, як німці його зрештою знайшли і затопили, закачуючи воду з річки.

В мемуарах Кімеля дуже мало імен, особливо в записках зі збірки «Життя в ґетто під час Голокосту», але в інших його творах можна знайти декілька імен, важливих для краєзнавчих пошуків: Шмулек Баррон, «головний бригадир-будівельник бункерів» в ґетто; поляк Будзинський, який управляв єврейським майном для німців і нажився на обмінах; Віллі Блох і Мойсей Чоботар, які працювали разом з Кімелем, перекидаючи трупи в братську могилу; Арнольд, якого Кімель упізнав в обличчя в одному з тіл; українець Данило, який жив на околицях Рогатина, і перевіз Кімеля і його сім’ю до Лопушної; поляки Матусяк і Кьоніксберг (і його доньки Яніна, Уршула і Цеся), які прихистили Кімелів у себе в стодолі; українець Степан з Лопушної, який допомагав Кімелям копати криївку у лісі; родина Вішнєвських, які загинули з 10-річною донькою, коли пана Вішнєвского викрили як єврея, а його дружина-полячка не забажала його покинути; Лонек Енгельберг, єврейський поліцай з рогатинського ґетто, якому вдалося вижити під час ліквідації, і який після переховування в лісі у 1944 р. здався німецьким солдатам, бо не міг вже більше голодувати; а також згадуються побіжно службовець Юденрату Ізьо Ландман, та сусіди Кімеля по ґетто Сем і Хайє Гехт, Люстіґ, Ґутман, Ельке і діти Хана, Тонька, Рахель, Моттель, Белла і Естерка.

Нотатки Кімеля також мають цінність, допомагаючи зрозуміти, про що думали мешканці ґетто, як розхитувалася їх душевна рівновага з постійним погіршенням ситуації. Оглядаючись на минуле, він також розмірковує про власні зміни поглядів після війни, відчуття розчарування і провини, а також інші болісні роздуми, притаманні тим небагатьом особам, які уціліли.

Додаткові джерела

Більшість поданої тут інформації взято безпосередньо з автобіографічного есе Кімеля та з некрологу, який вийшов у виданні «Вісник Гакенсаку» (Нью-Джерсі). Додаткові матеріали взято з інших творів Кімеля, які публікувалися раніше на його вебсайті.

Кімель також записав відео свідчення спільно з Фондом вивчення Шоа Університету Південної Каліфорнії у 1996 р.; код цього інтерв’ю в архівах VHA – 11145.

Меморіальний музей Голокосту (США) наводить бібліотечне посилання на книгу на 217 сторінок, яку Кімель написав у 1990 р., під назвою «Анатомія геноциду», вочевидь, з додатковою біографічною довідкою, але нам не вдалося віднайти примірник книги деінде.

 

Переклад – Світлана Брегман.

---

Ця сторінка є частиною серії спогадів про життя євреїв у Рогатині, що є складовою нашої історії єврейської громади Рогатина.