This page is also available in English.
Як для народу з 3000-річною історією розвитку, що зафіксована в археологічних доказах та історичних записах та яка має прославлений осередок письменності та навчання, і є визнаним автором збірника історій, який поділяють авраамічні релігії щодо походження світу й розвитку стосунків людини з Богом, аж до останніх двох століть євреї мали здавалося б байдуже ставлення до історії – як ми визначаємо це сьогодні.
Рабин і філософ ХІІ століття Маймонід, відомий під акронімом Рамбам був відомий у свій час і залишався таким крізь усі століття як учений із незрівнянними талантами й мудрістю. Народившись у південній Іспанії під марокканським берберським мусульманським пануванням, він став кваліфікованим лікарем, теоретиком правових наук, вченим і вчителем, котрий писав у великій кількості арабською та івритом і у такий спосіб просовував передові арабські науки у Європі. Навдивовижу сучасний у своєму підході до науки, він писав, що “людині слід вірити лише у те, що може бути підтвердженим або раціональним доказом, або свідченням здорового глузду, або надійним авторитетом” [1]. Отож, сучасним читачам може видатися шоком, дізнавшись, що він писав, що історіографія (написання історії) і “читання книг, знайдених поміж арабами, що описують історичні події, правління королів й арабів загалом – це марна трата часу” [2]. Деякі критики охарактеризували Маймоніда та єврейських філософів після біблійного періоду загалом як “свідомо неісторичних”, але інший погляд полягає у тому, що основний єврейський акцент робиться насамперед на змісті історії, аніж на її хронологічному викладі.
Покійний Йозеф Хаїм Єрушалмі (1932~2009), професор єврейської історії, культури і суспільства у Колумбійському університеті впродовж майже 30 років, досліджував зв’язок між історією та змістом у ряді лекцій, які він проводив у 1980 р. і 1987 р., що транскрибовані у праці “Захор: єврейська історія та єврейська пам’ять” [3]. Говорячи загалом про Середньовіччя і про Маймоніда зокрема, він сказав:
Середньовічне єврейство створило блискучі роботи у багатьох сферах, які до того часу ніколи не розроблялися. Заохочені тісним контактом з арабською культурою, євреї проторували нові шляхи у філософії, науці, лінгвістиці, світській та метричній староєврейській поезії, жодна з котрих не знала прецедентів у період Талмуду. Тільки в історіографії, галузі, у якій ісламська цивілізація перевершила і розробила важливу традицію, подібна взаємодія не відбулася. Будучи глибоко вражений мусульманською філософією, Маймонід у ХІІ ст. виразив лише зневагу до мусульманських історичних робіт… [3, с. 33]
Тим не менш, Біблія сповнена історій і прочитання цих історій – фундаментальний засіб всередині юдаїзму для розвитку і зміцнення колективної пам’яті. Єрушалмі протиставляє різні методи і перспективи:
Ми дізналися […], що зміст історії, пам’ять минулого і написання історії аж ніяк не можна прирівнювати. У Біблії, кажучи напевне, три елементи пов’язані, вони частково заходять один на одного у критичних точках і загалом вони тримаються разом у мережі делікатних та взаємних відносин. У Біблії […] історіографія є єдиним виразом усвідомлення того, що історія наповнена змістом і потребує запам’ятовування, та ані зміст, ні пам’ять врешті не залежать від неї. Зміст історії досліджується більш безпосередньо і глибоко у пророків, аніж у фактичних історичних наративах; колективна пам’ять активніше передається через ритуал, аніж через літопис. [3, с. 14~15]
Тепер Єрушалмі визначив мету історії з минулої єврейської перспективи і те, чому деякі історії залишаються, а іншим дають зникнути:
Не лише Ізраїль [єврейське населення] не має жодних зобов’язань пам’ятати усе минуле, але й принцип відбору є унікальним сам по собі. Перш за все слід згадувати акти Божого втручання в історію та людські відклики на них – незалежно позитивні вони чи негативні. Також посилання на пам’ять не викликається нормальним і похвальним бажанням вберегти героїчні національні вчинки від забуття. За іронією видається, що багато біблійних наративів майже розраховані на зниження національної гордості. Тому що справжня небезпека – це не стільки факт того, що трапилося у минулому, буде забуте, а більша важливіший аспект – як це трапилося. [3, с. 11]
Єврейські та інші історики задокументували зменшення єврейської колективної пам’яті у ХІХ столітті і надалі, що співпадає зі зростом єврейського націоналізму у той же період, а також з практикою і увагою до історіографії у сучасному сенсі. Будучи істориком, Єрушалмі ретельно, скромно, майже вагаючись та зі значним гумором аналізує зміни у єврейські думці. Але у промові 1987 р., роздумуючи над місцем історії у сучасному житті, його тон змінюється і він встановлює міцний захист свого роду занять:
Зберігається істотна гідність історичного покликання і його моральний імператив видається для мене більш нагальним, аніж будь-коли. Бо у світі, в якому ми живемо, вже постає не просто питання розпаду колективної пам’яті і спадаючої свідомості минулого, але агресивної наруги над будь-якими залишками пам’яті, навмисного спотворення історичних записів, винайдення міфологічних варіантів минулого на службу силам темряви. Всупереч агентам забуття, подрібнювачам документів, убивцям пам’яті, переписувачам енциклопедій, змовникам тиші, всупереч тим, хто у чудовому зображенні Кундери, може ретушувати людину з фотографії так, що нічого не залишиться від нього, окрім його капелюха, – лише історик з його з чистою пристрастю до фактів, доказів, очевидності, що є центральними у його покликанні, може ефективно стояти на варті [3, с. 116].
Єрушалмі перегукується з Маймонідовою увагою до науки у його власній оцінці історії. За більш ніж 30 років відколи від проголосив ці слова багато значних змін трапилося у світі, деякі – величезні (розпад Радянського Союзу та незалежність України), деякі – більш тонкі (повернення націоналізму та ізоляціонізму до політики Європи та Америки). Зауваги Єрушалмі щодо цінності історії залишаються важливими сьогодні. Знову наголошуючи на змісті історії та її силі захистити доброчесність, Єрушалмі запитує:
Чи можливо, що антонімом слова “забування” є не “запам’ятовування”, а справедливість? [3, с. 117]
Ці питання навряд чи обмежуються єврейською історією. У 2012 р. група американських істориків, директорів музеїв і бібліотекарів сформували товариство для обговорення і промоції цінності історії у сучасному житті, задля розвитку найкращих практик у навчанні й застосуванні історії та задля залучення громадськості у проекти і діалог. Програма, яку вони розпочали, називається Проект актуальності історії, і вона значно зросла за кілька років від її початку. Ключовим результатом їхніх ранніх дискусій є заява про цінність, що повністю подана нижче та описує сім причин, чому історія – суттєва [4]. Хоча це послання написане для американців, воно значуще будь-де:
СІМ ПРИЧИН, ЧОМУ ІСТОРІЯ – СУТТЄВА
Для нас:
Ідентичність – Історія виховує особисту ідентичність у міжкультурному світі. Історія надає людям змогу відкривати власне місце в історіях їхніх сімей, громад і нації. Вони дізнаються історії багатьох індивідів і груп, які прийшли до них і сформували світ, у якому вони живуть. Існують історії свободи і рівності, несправедливості та боротьби, втрат і здобутків та сміливості й тріумфу. Через ці різноманітні історії вони створюють системи особистих цінностей, що керують їх підходом до життя та відносин з іншими.
Критичні навички – Історія вчить критичних навичок ХХІ століття і самостійного мислення. Практика історії вчить дослідження, оцінки точності та надійності ресурсів, підтвердження фактів, усвідомлення різноманітних точок зору і упереджень, аналізу суперечливих доказів, визначення послідовності для бачення причин, синтезу для презентації зрозумілої інтерпретації, чіткої та переконливої письмової та усної комунікації й інших навиків, що названі критичними для успішного і продуктивного життя у ХХІ столітті.
Для наших громад:
Необхідні місця для життя та роботи – Історія прокладає фундамент для сильних, стійких громад. Жодне місце насправді не стає громадою допоки воно не огорнуте людською пам’яттю: сімейними історіями, племінними традиціями, громадськими вшануваннями. Жодне місце не є громадою допоки воно не має усвідомлення своєї історії. Наші зв’язки і зобов’язанні один перед одним зміцнюються, коли ми поділяємо історії та досвіди.
Економічний розвиток – Історія – каталізатор для економічного зросту. Люди тягнуться до громад, які зберегли гостре відчуття історичної ідентичності та характер. Культурна спадщина – це показовий економічний актив і важливий компонент будь-якої динамічної місцевої економіки, що забезпечує інфраструктуру, яка приваблює талант і покращує розвиток бізнесу.
Для нашого майбутнього:
Зацікавлені громадяни – Історія допомагає розробляти кращі рішення. У центрі демократії лежіть практика індивідів, які збираються разом задля вираження поглядів і дії. Залучаючи історію до дискусій про сучасні питання, ми можемо краще розуміти походження і множинні перспективи на виклики, з якими стикаються наші громади та нація. Це може прояснити неправильні уявлення, виявити складнощі, регулювати нестабільні погляди, відкривати людей перед новими можливостями та вести до ефективніших вирішень теперішніх випробувань.
Лідерство – Історія надихає місцевих та глобальних лідерів. Історіє надає лідерам натхнення й рольові моделі для поборення складних випробувань, з якими стикаються наші громади, нація та світ. Це можуть бути батьки, бабусі й дідусі чи давні предки, місцеві чи національні герої, хтось відомий або хтось менш знаний. Їхні історії показують, як вони стикнулися з випробуваннями їхнього часу, що можуть додати новим лідерам сміливості й мудрості протистояти викликам нашого часу.
Спадщина – Історія, врятована і збережена, є підвалиною для майбутніх поколінь. Історія – ключова для збереження демократій на майбутнє шляхом пояснення нашого спільного минулого. Через збереження автентичних, значущих місць, документів, артефактів, зображень та історій ми залишаємо фундамент, на якому можуть будувати майбутні американці. Без збереження наших історій майбутні громадяни не матимуть підґрунтя у тому, що означає бути американцем.
Переклад Наталія Курішко.