Спогади Розет Фауст Галперн «Подорож горем»

This page is also available in English.

Rosette Faust Halpern; A Journey Through Grief – The Autobiography of a Holocaust Survivor; lulu.com; 2013.

[Розет Фауст Галперн; «Подорож горем – автобіографія уцілілої в Голокості»; lulu.com; 2013.]

Вступ

«Немає слів, які б могли належно описати, наскільки я завдячую відважним жінкам, які відіграли вирішальну роль у моєму порятунку під час Голокосту…»

Так починаються спогади, написані Розет Фауст Галперн (уроджена Роза Фауст, яку її друзі дитинства і родичі пам’ятають як Рузю чи Рузьку). Це жінка, яка пережила Голокост в Рогатині. Розет мала 21 рік, коли в Рогатині почалася німецька окупація. З того часу і упродовж наступних трьох років вона змушена була застосовувати власний пильний розум і сміливість, щоб уникнути викриття та рятуватися від смерті, але також їй дуже допомагали, надаючи прихисток, фальшиві документи, харчі та інформацію, чимало людей – і її друзі-неєвреї, і незнайомі особи. Без везіння і постійної допомоги на Розет би чекала така сама доля, як і на більшість євреїв з Рогатина, які загинули у місті та в його околицях.

Крім розпачливої розповіді про виживання, ці спогади також містять портрети родини і друзів з періоду до, під час та після війни, а також дослідження життя Розет на двох континентах упродовж практично цілого століття.

Книга вийшла у видавництві lulu.com, яке працює на замовлення, і доступна у твердій і м’якій палітурках, а також в електронному вигляді за цією ж адресою. Її також можна знайти в бібліотеках, або ж придбати нові примірники зі старого накладу, або вживані копії у хорошій якості у незалежних книгопродавців.

На цій сторінці подано огляд змісту книги, стислий опис життя Розет на основі її мемуарів, резюме тих частин спогадів, які корисні для досліджень Рогатина та для інших тем, та деякі корисні посилання на додаткові матеріали, пов’язані з історією Розет.

Зміст спогадів

Книга складається із 25 розділів і починається зі вступу про містечко Рогатин та його єврейську громаду. Далі у восьми розділах описано близьку родину Розет – розповідається про її батьків та старших братів і сестер. Далі спогади коротко розповідають про народження Розет, її шкільні роки з друзями та родичами і перше кохання напередодні війни.

Далі час розповіді сповільнюється, починається війна і засмоктує Рогатин. Середня частина спогадів описує п’ять виснажливих років від початку радянської окупації, усю німецьку окупацію і життя в ґетто, аж до переховувань і нарешті до звільнення. Усе це супроводжується роздумами Розет про те, що вона бачила і чула, кого вона втратила, і кого знайшла.

Решта спогадів охоплює її повоєнні подорожі та її спроби збудувати нове життя спочатку в Європі, а потім в Америці. Уся книга, а особливо остання її частина, пронизана величезною кількістю фотографій родичів і друзів до, під час і після війни, а також копіями документів, карт і навіть нотами з музикою, пов’язаною з розповіддю. Усе ретельно підписано іменами і датами.

Короткий опис життя авторки

Розет народилася в Рогатині у 1919 році, у добре знаній родині Фаустів, які мешкали в Рогатині і були музикантами протягом чотирьох поколінь до неї. Її батько Давид Фауст був одним із декількох професійних виконавців традиційної клезмерської музики, братів, які виступали під керівництвом свого батька Моше, дідуся Розет, ще разом із чоловіком Мошевої сестри та іншими виконавцями. Давид став першою скрипкою і керівником невеликого, але популярного оркестру після того, як Моше вийшов на пенсію.

Давид воював у війську під час Першої світової війни, далеко від рідного дому, без жодного зв’язку з родиною протягом трьох років. Дружина Давида, Дебора (Двойра) народила Розет шостою, через вісім років після перших п’яти. Найстарша сестра Берта (Бейла) була на 12 років старша за Розет. Коли народилася Розет, її батькам була вже за сорок, тож її дитинство було незвичним, але сповненим міцних люблячих стосунків, особливо між матір’ю і донькою. Життя вдома стало тіснішим, коли ще в її дитинстві один за одним брати і сестри Розет створювали власні сім’ї і покидали батьківський дім (двоє виїхало до Америки).

Розет ходила до польської початкової школи в Рогатині, але також ходила на уроки до єврейської школи. Після першої невдалої спроби вступити до гімназії в Рогатині, її натомість взяли помічницею до місцевого швейного ательє. Також вона приєдналася до місцевого осередку молодіжної сіоністської організації ХаНоар ХаЦіоні, яка плекала єврейську культуру та історію у рамках громадської діяльності та вивчення мови.

Завдяки діяльності в цій молодіжній організації, у 1934 р. Розет познайомилася зі студентом-юристом Віллі Галперном з Дрогобича, на шість років старшого за неї. Віллі допомагав їй з навчанням та з іншими справами, і Розет захопилася ним. Після певного періоду побачень з іншими молодими особами, пара ствердилася у своїх почуттях один до одного і почали будувати спільні плани. А потім у 1939 році прийшла війна.

Життя в Рогатині суттєво змінилося за радянської окупації, та родина Фаустів пристосувалася до цього. Розет прийняли до української гімназії під російським керівництвом, де вона і вивчила мови, які стали їй у пригоді у наступні темні роки. Вони з Віллі будували плани на весілля і спільне життя, працюючи на різних роботах. Але в середині 1941 р. Німеччина напала на радянські території Польщі і Віллі та його брата Ізя мобілізували до відступаючої радянської армії, згодом відправивши на важкі роботи на вугільні шахти у радянському Киргизстані в середній Азії, майже за 4 000 км від дому. Протягом усієї війни Розет не мала від Віллі жодної звістки.

Прихід німецької армії до Рогатина приніс проблеми і жахіття для всієї єврейської громади містечка. Батька Розет жорстоко побили під час єврейського погрому ще у перший тиждень нацистської окупації. Розет разом з батьками виселили з усіма іншими місцевими євреями до тісних кварталів новоствореного ґетто. Ґетто стало в’язницею, а дедалі наростаюча жорстокість вилилася зрештою в акцію 20 березня 1942 р., коли більшість рогатинських євреїв силою вивели з ґетто і розстріляли в ярах за містечком, у південній частині. Розет та її сім’ї вдалося втекти, переховуючись у підвалах та бункерах під будинками в ґетто, але багато її однокласників і двоюрідних братів і сестер згинуло.

Після ліквідаційної акції дружина високопоставленого місцевого українського чиновника Анна Космина-Бачинська, яка в дитинстві вчилася музики у батька Розет, прийшла просити Давида вчити музики її синів. Давид погодився і невдовзі все було організовано, щоб Розет регулярно приходила до Бачинських як швачка і вчителька німецької мови для дітей. Тепер Розет мала постійний пропуск з ґетто та чим прогодувати себе і свою сім’ю. Та все ж вона ночувала вдома в ґетто і пережила ще одну ліквідаційну акцію у вересні, переховуючись в родинному бункері. Згодом її піймали на тому, що вона таємно передавала в ґетто м’ясо, арештували і відшмагали під час допиту.

Пані Бачинська та шкільна вчителька Розет пані Савіцька почали шукати іншого, безпечнішого сховку для неї у своїх будинках, усупереч німецьким наказам і попри смертельний ризик для себе і своїх родин. У певний момент Розет випала нагода отримати документи на ім’я дівчини приблизно її віку, на ім’я Дарка Василькевич, яка незадовго до того померла від пневмонії після того, як її батьків вислала радянська влада. Під цим іменем, але як справжня сама, відома Оксані Білей, українській подрузі пані Бачинської, Розет поїхала до села Скоморохи, десь за 25 км на південь, щоб допомагати доглядати Оксанину матір, де вона і залишалася, вдаючи з себе українку, близько трьох місяців. Поки її не було, на початку грудня в рогатинському ґетто відбулася ще одна акція. На щастя, сім’я Розет не постраждала, але коли вона почула новини про цей напад, то вирішила повернутися до родини. Оксана та пані Бачинська допомогли Розет повернутися до Рогатина.

Незважаючи на те, що її батьки закликали її рятуватися втечею з Рогатина, Розет залишилася з ними та з батьками Віллі в ґетто. Та до кінця весни, за наполяганням батьків та пані Бачинської, вона стала ночувати у сховку у будинку Бачинської за межами ґетто. Там і перебувала Розет уранці 6 червня 1943р., коли раптом прокинулася від пострілів під час ліквідації ґетто. ЇЇ батьків забили до смерті, разом з її молодшим братом, а ще одного брата застрелили з дружиною і їхніми трьома дітьми. Усіх було поховано у братній могилі у північній частині міста. Загалом, Розет втратила близько 50 родичів в Рогатині.

Розет продовжувала переховуватися в будинку Бачинської близько року, аж доки наступаюча радянська армія не стала загрожувати німецьким мешканцям, і вони готувалися зруйнувати інженерні об’єкти в Рогатині, конфіскувавши будинок Бачинської під штаб. Бачинські та інші були змушені евакуюватися з міста, а Розет мала знайти інший сховок. Взявши з собою харчі і воду, які їй приготувала пані Бачинська, Розет пішла з їх будинку і рушила до зруйнованого ґетто, але її помітили і вона була змушена ховатися у стодолі, де вона декілька днів переховувалася, розподіливши собі харчі і воду, які в неї залишалися. Врешті, спрага привела її до підвалу будинку пані Савицької, де був водопровід. Пані Савицька знайшла її там, нагодувала і впустила в будинок. Протягом наступних декількох днів, щоб не пійматися, вона переходила від будинку до будинку, підвалами і горищами, з усіх сил намагаючись уникнути затримання в останні миті окупації. Їй допомогли декілька українців, які знали її ще до війни, і ще одна жінка, чий чоловік працював водієм на німців.

Потім німці поспішно виїхали, не підірвавши після себе місто. Невдовзі прийшла радянська армія, оголосивши про звільнення тим, хто ще ховався в Рогатині. Розет розмістили в родині свідків Єгови, які про неї дбали, а протягом наступних декількох днів ця родина допомогла їй та ще декільком уцілілим євреям знайтися у місті. Вона пішла пішки до села Букачівці, де до війни жила її сестра Берта зі своєю сім’єю, знайшла їх і мала розчулену зустріч. Берта розповіла, як їм вдалося вижити в бункері в рогатинському ґетто з їхніми батьками, після чого Берта з сім’єю втекли в ліси.

Розет трохи пожила з сім’єю сестри в Букачівцях, а потім повернулася до Рогатина, сподіваючись дістати звістку про Віллі. Вона влаштувалася на роботу на пошті, щоб відслідковувати листи та інші види повідомлень у місті. Якось один радянський начальник повідомив їй, що Віллі живий і перебуває в Киргизстані, і від нього стали надходити листи. Розет вирішила їхати до нього.

Організувати таку поїздку у воєнний час та за радянської влади було непросто, але проїхавши потягом усю східну Європу і західну Азію, на що пішло цілих п’ять тижнів, вона таки знайшла Віллі, саме за день до капітуляції фашистської Німеччини та закінчення війни в Європі. Наступного ж дня вони взяли цивільний шлюб, прожили в Киргизстані цілий рік, організувавши школу та допомагаючи місцевому госпіталю. Розет завагітніла, та втратила цю дитину, дуже захворівши, але згодом одужала.

У червні 1946 р. Розет та Віллі були репатрійовані до Польщі, в рамках домовленостей Ялтинської конференції, так само, як багато інших польських євреїв. Оскільки кордони Польщі після війни було змінено, і Рогатин тепер був частиною радянської України, їх поселили в Сілезії, у колишньому німецькому містечку Райхенбах, який став називатися після війни Рихбах, а сьогодні – це Дзержонюв. Там вони знайшли ще декількох євреїв з околиць Рогатина, у тому числі її сестру Берту з родиною.

У Польщі вони прожили тільки близько року, бо побоювалися антиєврейських погромів, про які доходили чутки з декількох польських міст. Вони організували і брали участь у нових сіоністських організаціях. Брат Розет Джек, той, що був в Америці, організував, щоб подружжя доїхало до Парижа, де було місце збору євреїв, які прагнули виїхати до Палестини. Її сестрі Берті з сім’єю вдалося емігрувати, але Розет з Віллі не мали грошей і дозволу на проживання, тож вони залишилися в Парижі.

В Парижі до подружжя прихильно ставилися сусіди і незнайомці, і з допомогою «Американського єврейського об’єднаного розподільчого комітету» («Джойнт») Віллі знайшов роботу і отримав законний дозвіл на проживання у Франції. Розет вступила до школи дизайну одягу і підробляла у швейному ательє. В кінці 1950 р. в Марселі народився їх син Давид і пара тимчасово відклала плани на Ізраїль, бо у них з’явилася нагода поїхати до братів Розет до Америки. В Америку вони приїхали наприкінці 1951 р. Польський юридичний диплом Віллі там не визнавали, тож йому довелося піти у вечірню школу вивчати інженерну справу, де він і здобув цю освіту та став працювати інженером. Розет закінчила коледж від Технологічного інституту моди, що дозволило їй працювати технологом готового одягу у легкій промисловості США. Давид підріс, закінчив коледж і став стоматологом, завівши власну сім’ю.

Розет волонтерила на декілька сіоністських організацій в США, ставши головою місцевого осередку жіночої групи Хадасса. Також, вона брала участь у програмах підтримки громади для сусіднього приватного університету Брандейса, який фінансувала єврейська громада. У 1996 р. вона записала відеосвідчення для теперішнього Фонду пам’яті Голокосту. Вона також була залучена в роботу групи уцілілих рогатинських євреїв і їх нащадків від Ізраїлю і Америки, плануючи пам’ятні знаки для братніх могил в Рогатині, та приїжджала сюди у 1998 р. з іншими гостями на пам’ятні заходи. На цих вшанувальних заходах Розет не могла перебороти емоції, вони не давали їй сказати ані слова, але її підтримували численні родичі, які приїхали з нею, і протягом двох днів їй вдалося побувати на основних місцях її життя і смерті її сім’ї.

Наприкінці 1998 р. Віллі захворів і помер навесні 1999 р. Через декілька років Розет переїхала ближче до дому свого сина Давида, який допомагав їй в останні роки життя. За цей час Розет збирала записи і деталі, які потім складуть її спогади. Їй було непросто пригадувати неприємні моменти, які повертали до життя її щоденник, фотографії і документи. Були періоди, коли їй доводилося відкладати цю роботу, щоб нічні жахіття її більше не переслідували. Але вона продовжувала зустрічатися, спілкуватися і працювати з іншими уцілілими і нащадками, щоб зберегти пам’ять про втрачену єврейську громаду Рогатина.

Роза/Рузя/Рузька/Розет Фауст Галперн відійшла у кращий світ у 2017 році. Пам’ять про неї живе, завдяки її синові, і його двом донькам, а також численним дальшим родичам родини Фаустів і представникам громади нащадків рогатинських євреїв, які були з нею знайомі.

Частини спогадів, які мають цінність для досліджень Рогатина

Як і багато інших особистих мемуарів, молоді роки життя Розет охоплюють лише невелику частинку тієї масштабної історії її рідного міста і тих часів, але спогади Розет містять чимало імен і описів величезної кількості людей з довоєнного Рогатина і Рогатина часів війни. Це не лише єврейські родини, а й українці та інші, які траплялися на її шляху, у її боротьбі за виживання. Оскільки з рогатинського ґетто уціліло дуже мало осіб, то перелічені нею люди і описані події можуть стати джерелом такої потрібної інформації, яка допоможе пов’язати між собою історії інших уцілілих євреїв і місцевих очевидців, а також виплести цілісну канву тодішніх подій.

Одним з аспектів є називання жертв, що заповнює серйозну прогалину у дослідженнях Голокосту. Розет перелічує майже п’ятдесят членів своєї родини, яких було вбито разом з багатьма іншими євреями, яких вона знала до та під час війни (і щонайменше одного, вбитого після повернення радянської армії до Рогатина). Подробиці про людей і конкретні події додають відсутні елементи, дозволяючи глянути на життя жертв, і на їх смерть. Для багатьох родичів ці проблиски інформації є чи не єдиним, що у них залишилося про втрачених членів сім’ї. Деякі історії переплітаються з іншими свідченнями, як-от від місцевих українців, які нещодавно записали свої спогади для «Яхад-ін-Унум».

Ще один момент – це називання праведників-неєвреїв, які допомагали євреям на власний страх і ризик під час нацистської окупації. Розет неодноразово отримувала прихисток, їжу, одяг і все необхідне, зокрема від двох конкретних родин, протягом тривалого часу. У своїх спогадах вона детально називає імена, що допоможе наступним дослідженням і пошуку родин осіб, які допомагали їй та іншим. Серед них – Анна Космина-Бачинська з села Черче (яка переховувала не тільки Розет, але ще і її подругу Клару Вальд Вайсбраун) і її доньки Лідія і Марта, а ще Оксана Білей зі Скоморохів. Ще Розет називає Михайла Білана, Катрусю Мосору і свою шкільну вчительку пані Савицьку з Рогатина, які допомагали їй. Ще одна жінка, яку вона запам’ятала лише як Касю, допомогла не тільки Розет, а й родина Горнів, попри те, що її чоловік побоювався за безпеку власної родини.

Спогади Розет також називають і зловмисників – нацистських воєнних начальників і місцевих людей, які їх підтримували, коли їй були відомі імена тих, хто керував стратами або виказував євреїв, які переховувалися.

Крім імен, спогади містять цінні дані, які можуть сприяти дослідникам у вивченні тем, пов’язаних з життям довоєнної єврейської громади у східній Галичині, яка була тоді частиною Польщі, депортації на схід за радянської влади під час війни, про бункери в ґетто, про життя в повоєнній Польщі, і про організації уцілілих євреїв і їх нащадків, які утворювалися в Ізраїлі та в інших країнах після 1950-х років.

Додаткові джерела

Більшість поданої тут інформації – це стислий опис тексту виданих спогадів Розет. Додаткові біографічні і історичні деталі взято від двоюрідного онука Розет, Д-ра Алекса Феллера і її племінниці Хайї Розен, а також з свідчень Розет для «Яд Вашем».

Розет також дала відео інтерв’ю для Фонду вивчення Голокосту Університету Південної Каліфорнії у 1996 р.; архівний код VHA цього інтерв’ю – 21684. Інтерв’ю містить декілька важливих деталей, яких немає в її написаних спогадах.

Короткий епізод про ранній період життя ґетто з історії виживання Розет також включено в «Книгу пам’яті Рогатина» у вигляді «Щоденника з рогатинського ґетто» [ст. 27 англійського тексту]. Цей текст також з’являється в оновленій версії праці Леї Захав «Згадуючи Рогатин» [ст.423].

Ще коротка автобіографія Розет включена в працю Леї Захав «Згадуючи Рогатин» [ст.536].

Розет вела щоденник від руки в роки воєнної окупації в Рогатині. Пишучи свої мемуари «Подорож горем», вона зверталася до цього щоденника. Станом на сьогодні, щоденник ще не публікувався.

 

Переклад – Світлана Брегман.

---

Ця сторінка є частиною серії про спогади про життя євреїв у Рогатині, частини нашої історії єврейської громади Рогатина.