(Це розділ мемуарів Джека Глоцера «Я пережив Голокост наперекір усьому». Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.)
Джекові батьки Тоба й Меїр Глоцери, ймовірно Рогатин, близько 1924 року.
Я народився 12 січня 1925 року в містечку Рогатин (перед Другою світовою війною — Польща, а зараз — Україна). Рогатин розташований на автошляху Львів — Станиславів[2], близько 70 кілометрів на південний схід від Львова. Перед війною населення Рогатина становило 9 тисяч осіб, третина з яких (3 тисячі) були євреями.
Я був найстаршим сином Тоби (з роду Барбан) і Меїра Глоцерів. Мене назвали на честь батька моєї матері Якуба Барбана, якого ще кликали Янкелем[3]. Українські антисеміти насміхалися над іменем Янкель, тож я зазвичай називався «Кубою»: «Куба» звучало для них прийнятніше[4].
Ми жили у власному будинку на околиці Рогатина, на вулиці Церкєвна, 24[5]. Мали декілька коней, корів і стайню. Поруч із нашим будинком був великий город, а навколо — сади з фруктовими деревами, кущами смородини і багато зелені. Дивовижний краєвид. Неподалік від нашого будинку текла ріка Гнила Липа, де я навчився плавати. Мій батько тримав на Ринковій площі[6] м’ясну крамницю.
У мене було двоє братів. Самуель (Шмуель, Міко)[7] був на рік молодший за мене. А найменший брат Моше Емануель (Едмунд) народився у квітні 1930 року. Я обожнював свого маленького братика. Він повсюди ходив за мною, що трохи додавало клопоту. Однак я його настільки любив, що не заперечував.
Центральна площа Рогатина, близько 1938 року. Там було багато єврейських крамниць. Фото — Павлина Белей.
Один випадок залишився у моїй пам’яті. Одного разу, коли ми з маленьким братиком гуляли, ми мали перейти залізничну колію. Шлагбаум вже опустили, і мій брат перебіг колію. Він заледве встиг перед потягом. Я так злякався, що не знаю, як дійшов додому. Після цього мені снилися кошмари.
Мій дідусь Калман Глоцер будував дім винятково для своїх дітей. У ньому жили сестра мого батька Малка Альтман і її три сини[8], син мого дідуся Ізер Глоцер[9] із дружиною та двома синами і наша сім’я (мої батьки, я і два мої брати). Оскільки ми жили усі разом, я дуже часто грався з двоюрідними братами і насолоджувався цим.
У батька було ще четверо сестер, як жили в США, і брат Якуб, який жив у Бєльсько (Польща) з дружиною і трьома доньками: Тонею (ми називали її Тося), Кларою та Аделею. Тося стала великим розчаруванням для усієї сім’ї. Вона прийняла католицьку віру й обвінчалася з поляком, Юзефом Чекаєм. Тося була дуже талановитою: вона закінчила консерваторію і стала знаною піаністкою. Батько Тосі відсидів за нею Шиву[10]. Нікому в сім’ї не дозволялося згадувати її ім’я. Раніше Якуб і його сім’я приїжджали до нас на канікули, але після цього шлюбу вони припинили нас відвідувати. Мене це дуже засмутило.
Батьків двоюрідний брат, Шия Глоцер[11], тримав м’ясну крамницю на Ринковій площі, його дружину звали Малка. У них було три доньки: Лусія, Рузя і Гітель. Ми з ними були дуже близькі.
Друзінерозлийвода Ізя Габер і Джек Глоцер у Рогатині, кінець 1930х, і біля «Червоної школи» (сучасний ліцей ім. Братів Рогатинців) у 1998 році.
Я мав багато друзів, ми бавилися та проводили чимало часу разом. Річка Гнила Липа була дуже близько біля нашого будинку, тож я рано навчився плавати. Як мені видається зараз, ми завдавали батькам чимало клопоту, коли йшли на річку самі. Моїми найкращими друзями були Шломо Ляуфер (він із сім’єю жив зовсім поруч), Бужко Кляйнвакс та Ізя Габер. Маючи стільки родичів і друзів поруч, я ніколи не почувався самотнім. Я насолоджувався життям, коли був юнаком.
Матір моєї мами, Лея Барбан, і мій дідусь, Янкель Барбан, були надзвичайно люблячими дідусем і бабусею. Материну родину вважали більш аристократичною, аніж батькову. Мій дідусь був листоношею, хоча євреїв рідко призначали працювати на державній посаді. Моя бабуся Лея була повитухою, вона допомагала народжуватися трохи не кожній дитині у Рогатині. Її дуже поважали, навіть неєвреї. Вони завжди знімали капелюхи, вітаючись із бабусею. Вона була дуже щедрою до нас. Кожного Песаху ми, троє хлопчиків, отримували від неї нові костюми й черевики.
Моя мама мала сестру на ім’я Зісель[12]. Зісель емігрувала до США задовго до війни. Вона одружилася з Юзефом[13] Левом (дядьком Розетти Фауст Гальперн). Вони жили у Бронксі.
У мами був також брат, Зеєв Барбан. Зеєв був дуже талановитим актором. Він відправився до Ізраїлю (на той час — Палестина)[14] і став відомим актором у Тель-Авівському театрі «Огель». Він одружився із Дворою Костеланець, акторкою та професійною співачкою. Він приїздив до Рогатина виступати разом зі своєю трупою.
Інший мамин брат, Моріц[15] Барбан, був адвокатом.
Мама була красивою жінкою. Мала золоті руки. Вона виготовляла красиве мереживо і в’язані штори. Вона відправила декілька мереживних виробів до США — зараз вони належать мені. Я пам’ятаю, як вона завжди наспівувала, коли щось робила. Вона була дуже відданою мамою.
Клас рогатинської “червоної школи” 1930-і рр. Джерело: сімейна колекція Штайнмеців.
Я відвідував гімназію, яку назвали на честь польського маршала Юзефа Пілсудського. Ми ж називали її «Червона школа»[16], через колір цегли. Мої шкільні роки були важкими. Ми, єврейські учні, постійно билися з хлопцями-антисемітами. А провину за бійки завжди покладали на хлопців-євреїв. Мені найбільше подобалися історія та географія. Я ненавидів завчати вірші. Мене більше цікавили поїздки возом, запряженим конем, разом із нашими робітниками. Я закінчив сім років початкової школи[17]. Оцінки мав середні, ніколи не отримував «незадовільно».
Коли мені виповнилося 13 років, згідно зі звичаєм відбулася моя Бар-міцва[18]. Мені не подобалося навчатися в ребе (єврейських учителів)[19], тому що вони били мене й інших єврейських дітей. (Треба зазначити, що хлопчиків, які відвідували єврейські школи, приватні або державні, вчителі часто карали фізично на власний розсуд.)
Джекова сім’я в Рогатині, близько 1938 року. Зліва направо: Джек (Куба), його матір Тоба, середній брат Самуель і молодший брат Моше Емануель.
Коли батько виїхав до США в 1937 році, моє життя значно змінилося. Він вирішив відправитися до США через заборону місцевої влади проводити ритуальний забій корів і телят. Ця заборона мала назву «ритуальний обіг» (obrót rytualny)[20]. Через неї наш бізнес почав занепадати. Батько мав у США чотирьох сестер: Хану Куперман, Роуз Альтман, Дженні Гехт і Чарну Шварц. Вони надіслали батькові потрібні документи, щоб він міг вирушити до США. Батько поїхав до США із наміром перевезти туди й свою сім’ю, як тільки облаштується. Після від’їзду батька моє життя надзвичайно змінилося. Я став головою сім’ї. Мамина сім’я допомагала нам грошима. Мама була пригніченою і дуже страждала. У мене досі збереглися листівки, які мама й брати писали батькові.
Представники сіоністської івритомовної організації ГаШомер ГаЦаір у Рогатині проводжають одного з лідерів до Палестини, близько 1938 року. Сімейна колекція Штайнмеців.
У містечку були дуже активні сіоністські організації. Серед них Га-Ноар Га-Іврі та Га-Шомер Га-Цаір[21]. Ці організації готували своїх членів до еміграції у Палестину (сьогодні — Ізраїль), застосовуючи духовні та фізичні практики (Гахшара)[22]. Я був ще занадто молодим, щоби брати активну участь у будь-якій з організацій. Ми з друзями відвідували їхні зустрічі, щоб знайомитися з найкрасивішими дівчатами. Моєю улюбленою організацією була Гордонія, бо до неї входили найкрасивіші дівчата.
Рогатин славився своєю єврейською молоддю. У Рогатині було дві гімназії. Євреям не дозволялося здобувати вищу освіту, вони мусили їхати для цього до Італії або інших країн. Ще ми мали відому футбольну команду під назвою «Маккабі»[23].
Перед початком війни атмосфера була напруженою. Ми знали про діяльність Гітлера у Німеччині. Ми все сподівалися, що батькові вдасться надіслати документи для нашої еміграції до США.
Молодий Самуель Глоцер на роботі в юридичній конторі дядька Моріца Барбана, Рогатин, кінець 1930х.
Мій брат Шмуель був дуже розумним. Він працював на брата моєї матері Морріса Барбана, котрий був адвокатом: це йому фінансово допомагало. Життя було дуже складним. У моєї мами розвинувся артрит; у неї були жахливі головні болі. Вона робила все, аби за дуже складних умов бути доброю матір’ю для нас. Наш дім був дуже чистий, а ми – завжди добре одягнені. Наші життя були у “підвішеному стані”. Ми сумували за батьком і чекали на його листи, що були рідкістю. Це дуже пригнічувало маму.
Мій брат Самуель був дуже розумним. Він працював на маминого брата Моріца Барбана, адвоката, — так заробляв для всієї родини. Життя було дуже складним. У мами розвинувся артрит, у неї були жахливі мігрені. Вона робила все, щоб за дуже складних умов бути нам хорошою матір’ю. Наш дім був завжди чистий, а ми — завжди добре одягнені. Ми жили у «підвішеному стані»: сумували за батьком і чекали на його листи, що приходили дуже рідко. Це надзвичайно пригнічувало маму.
Я пам’ятаю єврейського лікаря з нашого міста, лікаря Левентера, і його дружину. Вони відправилися до Нью-Йорка у 1939 році, перед початком війни, щоб відвідати там світову виставку. Лікар Левентер пообіцяв поговорити з нашим батьком. Він залишив свого єдиного сина Марселя[24] із власною сім’єю у Рогатині. Лікар і пані Левентер не змогли повернутися до Рогатина через початок війни. Вони більше ніколи не бачили свого сина.
Ми заздрили кожному, хто їхав до США. Ми сподівалися одного дня отримати листа від батька й візи, які б дали нам змогу емігрувати. Мій батько дуже розчарувався у США, він дуже сумував за нами. Мені чомусь здавалося, що його американські сестри не надто хотіли, щоб батько перевіз туди ще чотирьох осіб. Тато навіть думав про повернення до Рогатина. Я, насправді, точно не знаю усієї історії. Візи від мого батька так і не надійшли.
[2] Більшість назв місць у оригінальній англомовній версії цих мемуарів було подано відповідно до польського правопису, тобто наведено офіційні назви Другої Речі Посполитої. В українськомовній версії географічні назви було пристосовано до сучасних українських норм, окрім випадків, де назви топонімів істотно змінилися. Наприклад, вживаємо назву «Станиславів» (Stanislawow), а не сучасну назву — «Івано-Франківськ». Дивіться також розділ «Про текст» наприкінці мемуарів. (Тут і далі – примітки редакторів, окрім пояснень автора, що подані курсивом.) [3] «Якуб» і «Янкель» — це старозавітне ім’я «Яків» польською та їдиш. Воно згодом трансформувалося у «Джейкоб» і «Джек» Глоцер. «Куба» — скорочена пестлива форма від польського «Якуб». Після переїзду до США Джек Глоцер зберіг ім’я «Куба», саме так його називали й інші рогатинці, яким вдалося пережити Голокост. Джек використав ім’я «Куба» також на імміграційних документах у США та в анкеті на отримання громадянства у 1954 році. — Ред. [4] Зрозуміло, що в Польщі міжвоєнного періоду (1918–1939 роки), де антисемітизм був частиною політичного, соціального, культурного життя країни, і серед польського і серед українського населення траплялись люди з антиєврейськими поглядами. — Ред. [5] Сучасна вулиця Коцюбинського, будинок встановити не вдалося. — Ред. [6] Сучасна площа Роксолани. — Ред. [7] У єврейських родинах того часу традиційно давали багато імен: ім’я, отримане від батьків, релігійне ім’я, одне або кілька для неєврейського кола, пестливі форми усіх цих імен, родинні прізвиська, прізвиська для друзів, імена для офіційних польських паперів тощо. Оскільки в родині знали багато мов і поєднували багато традицій, то навіть форми одного імені могли значно відрізнятися, залежно від того, хто його промовляв. Перекладаючи текст, ми намагалися відтворити оригінальні версії різних імен і прізвищ, звіряючи їх за кількома джерелами. Для зручності читача наводимо всі відомі імена членів родини Джека за першого згадування особи, а далі дотримуємося якогось одного з варіантів (як правило, найчастіше вживаного самим автором). Відомі імена інших дійових осіб звірено за родинними архівами Глоцерів, Книгою пам’яті Рогатина, Базою імен жертв Голокосту Яд Вашем, родинними записами «Спілки дослідників Рогатина» (засновано євреями — вихідцями з цього міста і їхніми нащадками), спогадами свідків та іншими джерелами, зібраними ГО «Єврейська спадщина Рогатина»; їх подаємо у примітках. — Ред. [8] Її чоловік Макс Альтман поїхав до США перед війною; мав намір перевезти туди свою сім’ю. (Джек трохи сплутав, адже Макс і Малка Альтмани мали двох синів і доньку — Йосю, Ізю та Клару. Про Клару та Йосю є багато згадок у тексті далі. — Ред.) [9] Також знаний як Ізидор. Його дружину звали Естер. — Ред. [10] Івритське поняття, що означає «сім» і стосується перших семи днів скорботи після поховання. Найближчі родичі померлих за звичаєм «сидять Шиву». [11] В інших джерелах згадано імена Єгошуа, Єшуа та Ожаш. — Ред. [12] Знана також як Софія. — Ред. [13] Знаний також як Самуель. — Ред. [14] Територія Палестини (історична земля єврейського народу Ерец-Ісраель) не мала державної суверенності. У Палестини на той час (1917–1947 роки) був статус підмандатної території Великої Британії з населенням, де домінували дві етнічні спільноти – євреї та араби. — Ред. [15] Знаний також як Моше. — Ред. [16] Сьогодні — Рогатинський ліцей імені Братів Рогатинців, вул. Тараса Шевченка, 12. — Ред. [17] За польською освітньою системою «початкова» означає початкову й перші роки середньої школи, для учнів віком від 6–7 до 15 років. — Ред. [18] Поняття в івриті, що означає «син заповіді» й стосується єврейського хлопчика, який досягнув свого тринадцятого дня народження — віку релігійного обов’язку та відповідальності. [19] У єврейській релігійній і культурній традиції «ребе» — назва вчителя у єврейських релігійних початкових школах (хедерах), а також шанобливе звернення до рабина (голови єврейської релігійної громади). — Ред. [20] Цей термін не зафіксовано у документах, напевно, йдеться про народну назву. На той час у Польщі діяла серія антиєврейських законів, за якими місцева влада могла встановлювати обмеження на ритуальний забій худоби, створювати перепони для ліцензування й продажу м’яса, підвищувати податки для єврейських м’ясників. Для єврейських громад ритуальний забій худоби мав дуже важливе значення. Кошерна м’ясна їжа була однією з головних ознак дотримання традицій юдаїзму в харчуванні й загалом одним із важливих маркерів єврейської релігійної ідентичності. — Ред. [21] У міжвоєнній Польщі була дуже добре розвинена мережа сіоністських освітніх, культурних, спортивних молодіжних організацій. Їхньою головною метою було готувати єврейську молодь до еміграції в Ерец-Ісраель (тоді підмандатну Великій Британії Палестину) та боротьби за створення єврейської держави на історичних землях Близького Сходу. Такі інституції існували як для дівчат, так і для хлопців. Найвідомішими з них були: Га-Шомер Га-Цаір, Маккабі, Гордонія, Тарбут, Бейт-Яаков та інші. Повна назва Га-Ноар Га-Іврі — Акудат Га-Ноар Га-Іврі Аківа. — Ред. [22] Фізичне тренування єврейської молоді, щоб підготувати їх до еміграції у Палестину. [23] «Маккабі» – всесвітня єврейська спортивна організація, створена на межі XIX–XX століть. Назва в перекладі з івриту означає «молот» і має паралель із давньою боротьбою євреїв за свою державність, а саме з війною проти сирійсько-грецьких завойовників Юдеї (Ерец-Ісраель) у II столітті до н. е., яку очолила династія Хасмонеїв («Маккавеїв» у християнській традиції). — Ред. [24] Знаний також як Моше, син лікаря Іцхака та Цилі Левентерів. — Ред.
© 2022 Український центр вивчення історії Голокост, Київ. Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License. Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/ або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.
<- Повернутись до попереднього розділу