(Це розділ мемуарів Джека Глоцера «Я пережив Голокост наперекір усьому». Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.)
У середу, 6 липня 1941 року[30], о шостій годині вечора радянська армія пішла з Рогатина без жодного пострілу. Натомість увійшла німецька армія. Радянська армія залишила на залізничній станції важкі боєприпаси та розсипані кулі.
Колишня рогатинська муніципальна лазня, через дорогу від будинку Глоцерів, 2018 рік.
Неєврейське населення вийшло на вулиці вітати довгоочікувану німецьку армію. Звісно, євреїв серед юрби не було. Перше, що зробили німці, — пішли митися до міської лазні[31] (бо ж вони такий «чистий» народ). Оскільки наш будинок був розташований поруч, ми усю ніч чули їхні п’яні крики й сміх. Ми почувалися дуже наляканими, бо в домі не було дорослого чоловіка. Вчотирьох ми забилися у мамине ліжко, тулячись один до одного й трясучись. Так ми провели першу ніч під німецькою окупацією.
Наступного дня усе втихомирилося, однак страх не покидав нас. У суботу, 9 липня 1941 року[32] (перша чорна субота), християнська молодь почала збиратися на Ринковій площі; звідти вони пішли до нових частин площі, де жила більшість євреїв. Нападники витягали євреїв із їхніх будинків, лунали жахливі крики й плач. Усіх огорнула паніка. Не було куди тікати, адже всі дороги перекрили. Німці силоміць затягли єврейських чоловіків до синагоги (Бейт га-Мідраш)[33] . Вони хотіли відібрати в них усе цінне, а потім підпалити синагогу разом із євреями. Проте цього разу план не вдалося втілити. Ширилось багато чуток щодо причини, чому німці відмовилися від свого плану. Дехто казав, що біженець із Кракова випадково зустрів колегу з німецького університету, який тепер був лікарем у німецькій армії в Рогатині. Цей лікар, після спонукань і благань колеги (біженця з Кракова), заступився перед німцями за євреїв — тому вони й зупинилися. До мене дійшла інша чутка, що красива місцева жінка пішла до німців і продала своє тіло в обмін на свободу ув’язнених євреїв.
Ми почали голодувати. Німці конфісковували їжу для своєї армії. Навіть місцеві селяни мали віддавати їм свою худобу. Німці виловлювали євреїв на вулицях і наказували їм прибирати урядові будівлі. Оскільки ми були малі, нас не чіпали. Проте німці взяли мене та інших єврейських хлопчиків на залізничну станцію збирати усю ту важку амуніцію (яку залишила російська армія, як я вже згадував). Це була дуже важка й небезпечна робота, бо деяку зброю покинули зарядженою. Окрім голоду ми дуже виснажувалися через цю роботу.
Будівля, де під час німецької окупації розміщувався юденрат, 2018 рік.
До кінця 1941 року в Рогатині було створено гетто, а визначних євреїв Рогатина призначили до складу юденрату (єврейської ради)[34]. Лише голова юденрату (Шломо Амарант) мав безпосередній контакт із німцями. Наприклад, коли німцям були потрібні працівники, вони повідомляли голові юденрату про необхідність надати людей, яким наказували негайно з’явитися до німців. Члени юденрату вірили, що їх і їхні сім’ї помилують і не відправлятимуть до концентраційних таборів разом з іншими євреями[35]. Район гетто розпочинався на Ринковій площі й простягався до річки Гнила Липа. Наш будинок був у межах гетто, тому ми не мусили переїжджати. Вхід до гетто зачиняли, ворота охороняли єврейські поліцейські. Вони мали на лівій руці пов’язку з написом «Єврейська допоміжна поліція»[36]. Гетто було переповнене, у деяких будинках кілька сімей жили разом в одній кімнаті (євреїв, які жили за межами гетто, змусили переїхати всередину гетто). Від самого початку в гетто запанував голод. Німці забороняли селянам надавати євреям у гетто їжу. На вулицях гетто можна було побачити спухлих від голоду людей. Людям, які мали гроші, якось вдавалося дістати їжу від сміливих селян. У вересні й жовтні 1941 року німці привезли важке спорядження і викопали оборонні рови (так ми спершу вважали, але згодом ми дізнаємося, що ці рови мали стати могилами). Ранньою весною і впродовж періоду збирання врожаю 1942 року в гетто з’явилося більше їжі: селяни знайшли способи приносити їжу в обмін на одяг, коштовності та гроші.
[30] Євреї, які вижили після німецької окупації Рогатина, називали різні дати вступу Вермахту в містечко та кількох наступних подій. Тут також зазначено неправильну дату, адже 6 липня 1941 року була неділя, а не середа. Інші врятовані, зокрема, згадують про 2 липня (тоді була середа). Оскільки про «середу» йдеться у кількох спогадах, вважаємо, що правильною датою є саме 2 липня. — Ред. [31] Сучасна адреса — вул. Михайла Коцюбинського, 5. — Ред. [32] Ця комбінація дня тижня й дати також неправильна. Зважаючи на інші свідчення, ймовірно, йдеться про 12 липня, суботу. — Ред. [33] Велика синагога й кілька інших релігійних будівель єврейської громади стояли на теперішній вул. Валовій, в одній із найстаріших частин Рогатина. Під час війни їх усі було зруйновано. Мовою іврит «Бейт га-Мідраш» означає «Будинок для навчання». — Ред. [34] Будівля, в якій був розташований юденрат, збереглася. Сучасна адреса — вул. Михайла Коцюбинського, 3. Вбивство євреїв нацисти намагались здійснювати руками самих жертв. Для цього в гетто створювали юденрати – єврейські ради (нім. Judenrat). Організацію життя в гетто загарбники перекладали на в’язнів. Голову та членів юденратів призначали нацисти або обирали в’язні гетто. Юденрати відповідали за виконання наказів і розпоряджень нацистів. Вони часто поставали перед дилемою: дотримання вимог окупаційної влади зазвичай означало смерть частини населення гетто; недотримання — загрозу власної загибелі та/або вбивство значно більшої кількості в’язнів. — Ред. [35] Така думка поширена в літературі з історії Голокосту, приміром у спогадах про історію великих гетто у Львові, Лодзі, Любліні, Вільнюсі тощо. Проте нацистські окупанти, використавши членів юденрату, завжди вбивали їх або депортували до таборів смерті, насамкінець, після інших євреїв. — Ред. [36] «Єврейську поліцію» (в назві не було слова «допоміжна»), або «єврейську службу порядку», нацистська окупаційна влада створила в структурі юденратів із метою сприяти депортації євреїв із гетто. Також завданням поліції було підтримувати порядок на теренах гетто. Доля єврейських поліцейських була схожою на долю членів юденрату та їхніх родин: їх нацисти вбивали наприкінці. — Ред.
© 2022 Український центр вивчення історії Голокост, Київ. Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License. Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/ або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.
<- Повернутись до попереднього розділу