20 березня 1942 року – перша акція [12]
(з мемуарів Джека Ґлоцера “Я пройшов через німецький Голокост наперекір усьому”)

[Це розділ мемуарів Джека Ґлоцера “Я пройшов через німецький Голокост наперекір усьому“. Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.]

19 березня 1942 року мій кузен Хаїм Блаустайн, який був м’ясником, попросив мене прийти до його дому рано наступного дня. Він роздобув трохи м’яса, яке він хотів, аби я розділив поміж його клієнтами, котрі добре платили; він також дав би мені м’ясо як винагороду за мої зусилля. 20 березня 1942 року я пішов до мого кузена о 6 годині ранку. Його будинок був розташований упоперек вулиці, де знаходилися м’ясні магазини. Він дав мені пакети з м’ясом і сказав, куди їх доставити. До того часу була вже 7 година. Коли я вийшов з будинку, то подивися ліворуч, де виднілася українська церква. Раптом я помітив близько 5 гестапівців [13] (зазвичай гестапівці не приходили у ґетто – вони розмістились у Станіславові); вони знімали рушниці з плечей і почали стріляти у людей навколо них. Було ще досить рано, тому на вулицях не було надто багато людей. Я побіг назад у будинок Блаустайна. У їхньому будинку знаходився прохід, що вів до іншої вулиці. Я подумав, що з тієї вулиці я зможу добратися до свого будинку і повідомити сім’ю, що відбувалося. Але коли я підійшов до іншого кінця проходу, то побачив, що у цій околиці гестапівці також стріляли у людей. Я зрозумів, що не можу бігти далі, бо мене застрелять. У цьому домі люди все ще спали; я гучно постукав у їхні двері. У цьому домі жили люди на прізвище Цитрин. Нарешті вони відчинили двері; коли я їм сказав, що відбувалося, вони мені не повірили та проігнорували. Вони не вірили, що щось подібне взагалі могло трапитись. Але виглянувши з вікна, вони усвідомили, що я говорив правду. До того часу гестапівці наближались до їхнього будинку. Ми замкнули двері. Гестапівці почали кричати: “Verfluchte Juden, Raus!” (“Прокляті євреї, геть!”) Вони вивалили двері і увірвалися у будинок. Вони почали брати по 5 чи 6 людей з будинку, вишикуючи їх біля паркану і розстрілюючи. У тому будинку було близько 30 людей: малі діти, старші люди і вагітні жінки. Я досі чую їхні крики, коли не можу заснути вночі. Мені якось вдалось бути останнім у черзі тих, кого витягували. Нарешті я зауважив, що наступний у черзі. Коли я побачив, що вони підходять ближче до мене, помітив шафу поруч. Я підповз і застрибнув у цю шафу. (Коли я думаю про це зараз, здається, наче хтось затягнув мене у ту шафу). Я з усією силою вчепився у шафу. Коли усе втихомирилось і крики припинилися, я знав, що усіх застрелили. У кімнату, де я переховувався у шафі, увійшли два гестапівці. Один із них сказав до іншого: “Тут був молодий хлопчина” (ein junger Bursch). Але інший гестапівець відповів: “Я його прикінчив”. Тоді вони пішли. Приблизно за дві години я вийшов із шафи. На ліжку сиділа жінка з дитинкою (вона нещодавно народила). Її очі були широко розплющені. Я підійшов, щоб поговорити з нею. Коли вона не відповіла, я доторкнувся до неї і вона впала; текла її кров. Вони застрелили її та дитинку в ліжку. Її чоловік був помічником начальника єврейської поліції; у той момент його не було вдома. Їх звали Гальперн (жодного зв’язку з Розетт). Раптом брат цієї жінки вийшов з-під покривал ліжка, що було поруч. Його охопила істерика; я його заспокоював. Я запитав його, чи у будинку був підвал. Він відповів, що підвалу не було, проте було горище. Доступ до горища знаходився ззовні. Ми почекали, аби запевнитися, що надворі спокійно. Він сказав, що піде перший, а мені треба йти слідом за ним. Я вже майже слідував за ним, коли почув вистріл, я побачив, як він впав із драбини. Я пішов назад до будинку. Я розірвав подушки і пухові ковдри. Створив безлад і заповз під ліжко. Два гестапівці повернулися у будинок. Але коли побачили усюди пір’я, не зайшли у кімнату (адже вони такі “чисті” люди). Вони не хотіли, аби єврейське пір’я лежало на їхній формі. Проте вони не мали нічого проти, щоб єврейська кров, що розбризкувалася під час їхніх убивств, заплямувала їхні форми. Я пролежав під ліжком ще декілька годин. Виглянувши з вікна, я не побачив ані душі. Однак побачене не забуду до кінця своїх днів. Мертві люди розкидані перед подвір’ями кожного будинку. Кров була в усіх дворах. Коли я вийшов з дому, то все ще міг почути віддалені постріли. Мій будинок знаходився досить далеко від місця, де я знаходився. Мені було страшно бігти додому, бо я був повністю один. Я повернувся у напрямку будинку Блаустайна, але тоді усвідомив, що я – сам і нікого живого не видно. Я перебував неподалік будинку, де мешкав мій шкільний друг. Його сім’я [14] жила у підвалі цього будинку. У них не було батька. Я не знаю, чи він помер, чи покинув свою сім’ю. Вони були дуже бідні. Я зайшов у підвальне помешкання. Сім’я ховалася під пуховою ковдрою. Спочатку вони не рухалися, але коли почули, як я їх кличу на ім’я, вийшли з-під ковдри.

Коли вони мене побачили, то заплакали від радості. Я сказав їм, що досі чую вистріли і що ми маємо залишатись у сховку. Мені насправді стало легше, що я не був один. Їхнє помешкання складалося з однієї кімнати; ліжко займало майже усе місце. Тут заледве вистачало простору для мене. Я побачив шафу (мій улюблений сховок). Оскільки вони були такі бідні, у шафі не лежало багато речей. Я вліз у неї. Я був стомлений і нажаханий, але задрімав. Я пробув у тій шафі до світанку. Тоді ми почули голоси назовні.

Jack's mother, Toba Barban Glotzer

Джекова матір, Тобі Барбан Ґлоцер. Джерело: сімейна колекція Ґлоцерів-Барбанів.

Єврейські поліцейські стукали у кожні двері. Вони усім говорили, що акція завершилася і гестапівці покинули ґетто. Я вже прагнув піти додому. Я не знав, чи моя сім’я – жива. По дорозі додому я всюди бачив мертвих людей. Спочатку я дивився на їхні обличчя та впізнавав людей, яких знав. Підходячи ближче до дому, я перестав дивитися на мертві обличчя через страх побачити когось із моєї сім’ї. Підійшовши до свого будинку, я побачив, як мама і брати вибігли з дому з радістю і сльозами у очах; вони були впевнені, що мене вбито.

Коли німці прийшли у наше місто, у мами виникла ідея підсунути велику шафу до отвору, що вів на велике горище. Вона зазначила, що оскільки у нас не було дорослого чоловіка, ми б змогли сховатися на горищі. Вона розповіла нам, що під час погромів, коли козаки (російські угрупування) приходили ґвалтувати жінок, це слугувало їм місцем сховку. Отже, горище було місцем, де моя мама, брати і усі наші родичі ховалися 20 березня 1942 року. Я шкодував, що вранці 20 березня 1942 року я пішов з дому. Але, оглядаючись назад, я усвідомлюю, що цей день дав мені досвід для того, що чекало на мене у прийдешні місяці. Я вивчив урок виживання, який полягав у тому, що треба ризикувати, аби вижити. Я також навчися дивитися на кров і мертвих людей, не боячись.

The mass grave site south of Rohatyn

Місце масового поховання на півдні Рогатина, де Джек працював, аби ховати померлих, побачене рівно за 75 років після вбивств. Фото © 2017 Джей Осборн.

21 березня 1942 року Юденрат отримав наказ найняти близько десятьох молодих людей (я був у їх числі), щоб поїхати на околиці міста (місцевість, куди німці попередньо привезли обладнання і викопали рови, як я вже згадував). Деякі літні люди прийшли, щоб спостерігати і допомагати. Це місце знаходилося приблизно за 4 км (2-1/2 милі) від нашого міста. Німці дали нам лопати і повідомили, що ми ховатимемо людей, яких привезли сюди живими і застрелили тут 20 березня 1942 року. По дорозі до цього місця (де були рови) ми мали збирати мертвих людей, яких застрелили у ґетто (20 березня 1942 року) і складати їх на сани, запряжені кіньми. Був дуже холодний день. Ми бачили замерзлі тіла, розкидані повсюди. Деякі літні люди не могли йти, тому вони їх застрелили. Ми мусили збирати їх на сани і відвозити до ровів. Коли ми нарешті прийшли до місцевості розташування ровів, ми не могли повірити побаченому. Спочатку ми почали блювати і втрачали свідомість. Близько 3000 людей були мертві, примерзлі один до одного. Для того щоб їх поховати, нам треба було розділити їх. Діти трималися за своїх матерів; їхні пальці замерзли і ми не могли роз’єднати їх. Ми мусили кидати їх у рови (були два рови). Продовжували ховати їх. Земля замерзла. Руки і ноги виступали з-під землі. Неможливо було їх повністю накрити. Більшість з них мали розплющені очі. Я впізнав декого. На щастя, нікого не було з моєї близької родини. Нам потрібні були перерви. Ми не могли робити це безперестанку. Було дуже холодно, проте я не відчував цього. Ми оніміли. Працювали впродовж кількох годин. Після цього випадку я вже ніколи не був тим самим хлопцем. Єврейський поліцейський прийшов з нами. Він сказав, що як для одного дня – достатньо. Протягом наступних двох тижнів ми мусили повертатися туди. Коли ґрунт почав відтавати, тіла підіймалися до верху ровів. Ми мали накривати їх знову і знову. Час йшов, а ми залишалися повністю німими; майже нічого не відчували.

Ґетто майже повністю спорожніло після 20 березня 1942 року. Понад 3000 євреїв було вбито. Вижило близько 100-110 сімей. Усі ходили як зомбі. Видавалося, що кожен у скорботі. Німці почали звозити у ґетто єврейських людей з навколишніх міст та сіл (Бурштина, Більшівців, Букачівців та інших). Усі жили, огорнені страхом. Врятовані люди намагалися збудувати місця сховку.

Тепер ми розуміли, на що здатні німці (до речі, голова гестапо в Станіславові, який був відповідальним за різанину єврейського народу у рогатинському ґетто, був убивцею за кличкою Крюгер). Кожного дня ходили чутки, що гестапівці повернуться. Вночі ми по черзі чатували. Щоб інші спали, одна людина завжди перебувала на варті. На щастя, у нашому домі усі були живі після акції 20 березня 1942 року.

Після акції 20 березня 1942 року життя уже не було таким, як раніше. Ми жили у постійному страху. Усі старалися побудувати схованки. Коли вантажівка проїжджала повз ґетто, ми бігли у місця сховку. Навіть навчили дітей бути неподалік схованок, коли ті гралися.

Юденрат призначив мене виконувати певну роботу, пов’язану з електрикою на поліцейській станції (колись це приміщення належало адвокату на ім’я Златкес). Щоразу, коли я робив щось не так (я не був професійний електриком), німці били і копали мене. Але, незважаючи на це, я радів бути там. Робітники кухні у приміщенні, куди я ходив, шкодували мене; вони давали мені трохи хліба та іншу їжу, які я приносив додому для моєї сім’ї.

Переклад Наталія Курішко.


[12] Вигнання чи винищення євреїв німцями у ґетто чи інших концентраційних пунктах. [“Aktion” – німецькомовне слово, збережене у інших мовах через специфіку вживання. Еквівалентом у польській мові є слово “akcja”. – ред.].

[13] [Євреї та інші, хто вижили після німецької окупації Рогатина, зазвичай називають нацистські воєнізовані ескадрони смерті (Einsatzgruppen), які проводили акції, – “гестапо”. Однак величезна кількість обов’язків та брак штату серед німецьких охоронних служб у Дистрикті Галичина, особливо у місцевості Станіславова, означало, що у акціях у Рогатині ймовірно брали участь змішані групи озброєних чоловіків з гестапо, служби безпеки, Орпо (німецької поліції порядку), Кріпо (кримінальної поліції), Ваффен-СС та/або місцева допоміжна поліція. – ред.].

[14] Матір і троє дітей.


Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License.
Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/
або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.


<- Повернутись до попереднього розділу

Вперед до наступного розділу ->

<<- Повернутись на початок