20 березня 1942 року, перша акція[37]

(Це розділ мемуарів Джека Глоцера «Я пережив Голокост наперекір усьому». Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.)

19 березня 1942 року мій родич Хаїм Блауштайн, м’ясник, попросив мене прийти наступного ранку чимраніше. Він роздобув трохи м’яса й хотів, щоб я розділив це м’ясо поміж його платоспроможними клієнтами. Як винагороду я мав і собі отримати трохи м’яса. 20 березня 1942 року о шостій годині ранку я пішов до родича. Його будинок був розташований через дорогу від м’ясних крамниць. Він дав мені пакунки з м’ясом і сказав, куди їх доставити. На той момент була вже сьома година ранку. Я вийшов із будинку й подивився ліворуч, де виднілася українська церква[38]. Раптом я помітив близько п’яти гестапівців[39] (зазвичай гестапівці не приходили до гетто — вони розміщувалися у Станіславові). Вони познімали рушниці з плечей і почали стріляти у людей навколо. Було ще досить рано, тому на вулицях не було дуже багато людей. Я побіг назад до будинку Блауштайна. У їхньому будинку був наскрізний прохід до іншої вулиці. Я подумав, що з тієї вулиці зможу добратися до свого будинку і повідомити сім’ю про небезпеку. Однак коли я дійшов до іншого кінця проходу, то і там побачив гестапівців, які стріляли у людей. Я зрозумів, що не можу бігти далі, бо мене застрелять. Тож побіг до найближчої хати. У цьому домі люди ще спали, тож я гучно затарабанив у їхні двері. В цій хаті мешкала родина на прізвище Цитрин. Нарешті вони відчинили двері. Коли я їм сказав, що відбувалося, мені не повірили. Вони не вірили, що подібне взагалі може трапитись. Однак, виглянувши з вікна, вони зрозуміли, що я говорив правду. Гестапівці вже наблизилися до їхнього будинку. Ми зачинили двері. Гестапівці почали кричати: «Verfluchte Juden, Raus!» («Кляті жиди, а ну, надвір!»). Вони виламали двері й увірвалися до будинку. Вони брали по п’ять–шість людей із будинку, ставили їх біля паркану й розстрілювати. У тому будинку було близько 30 людей: малі діти, старі й вагітні жінки. Я досі чую їхні крики в кошмарах. Якимось чином я опинився останнім у тій черзі. Нарешті зауважив, що я наступний. Коли я побачив, що вони підходять ближче, то помітив поруч шафу. Я скрутився і заскочив у цю шафу. (Коли я тепер про це думаю, здається, наче хтось затягнув мене в ту шафу.) Я сидів там, зібравши останні сили. Коли усе вщухло і крики припинилися, я зрозумів, що всіх убили. До кімнати, де я переховувався у шафі, увійшли двоє гестапівців. Один сказав: «Тут ще був молодий хлопчина» (ein junger Bursch). Однак інший гестапівець відповів: «Я його прикінчив». Тоді вони пішли. Приблизно за дві години я виліз із шафи. На ліжку сиділа жінка з дитинкою (вона нещодавно народила). Її очі були широко розплющені. Я підійшов, щоб заговорити з нею. Коли вона не відповіла, я доторкнувся до неї, і вона впала, потекла кров. Її та дитинку застрелили в ліжку. Її чоловік був заступником начальника єврейської поліції, у той момент його не було вдома. Їхнє прізвище було Гальперн (не родичі Розетти). Раптом брат цієї жінки виліз з-під покривал на ліжку поруч. Його охопила істерика, я його заспокоював. Я запитав, чи в будинку є підвал. Він відповів, що підвалу немає, проте є горище. До нього можна було потрапити зовні, драбиною. Ми почекали, поки не впевнилися, що надворі спокійно. Він сказав, що піде першим, а мені треба йти слідом. Я вже майже вийшов, коли почув постріл і побачив, як він падає з драбини. Я повернувся до будинку. Там я розірвав подушки й пухові ковдри. Створив безлад і заповз під ліжко. Двоє гестапівців повернулися до будинку. Однак, коли побачили усюди пір’я, не пішли до кімнати (вони ж такий «чистий» народ). Вони не хотіли бруднити форму єврейським пір’ям. Проте єврейська кров, що забризкувала їх під час убивств, чомусь не викликала такої відрази. Я пролежав під ліжком ще декілька годин. Коли стало тихо, я виліз з-під ліжка. Виглянувши з вікна, я не побачив жодної живої душі. Однак побачене не забуду до кінця своїх днів. Мертві люди були розкидані на подвір’ї кожного будинку: діти, жінки, старі. Кров повсюди. Коли я вийшов з будинку, то все ще чув віддалені постріли. До мого будинку було досить далеко. Мені було страшно бігти додому, бо я був сам один. Я зібрався йти до будинку Блауштайна, однак усвідомив, що я — сам і нікого живого не видно. В будинку неподалік мешкав мій шкільний друг. Його сім’я[40] жила у підвалі цього будинку. У них не було батька. Я не знаю, чи він помер, чи покинув свою сім’ю. Вони були дуже бідні. Я спустився у підвальне помешкання. Сім’я ховалася під пуховою ковдрою. Спочатку вони не ворушилися, але коли почули, як я кличу їх на ім’я, вилізли з-під ковдри.

Jack's mother, Toba Barban Glotzer

Недатоване фото Джекової матері, Тоби Барбан Глоцер, ймовірно Рогатин.

Коли вони мене побачили, то заплакали від радості. Я сказав їм, що ще чутно постріли і що ми маємо залишатись у сховку. Мені насправді полегшало, що я був не сам. У їхньому помешканні була лише одна кімната, ліжко займало майже увесь простір. Для мене заледве вистачало місця. Я побачив шафу (мій улюблений сховок). Оскільки вони були дуже бідні, шафа була майже порожня. Я вліз у неї. Я стомився й нажахався, але все ж задрімав. Я пробув у тій шафі до світанку. Тоді ми почули голоси назовні.

Єврейські поліцейські стукали до кожної хати. Вони говорили, що акція завершилася і гестапівці покинули гетто. Я прагнув піти додому. Я не знав, чи моя сім’я ще жива. Дорогою додому я всюди бачив мертвих людей. Спочатку я дивився на їхні обличчя і впізнавав знайомих. Підходячи ближче до дому, я перестав дивитися на мертві обличчя, бо боявся побачити когось із моєї сім’ї. Підійшовши до свого будинку, я побачив, як мама і брати біжать до мене з радістю і сльозами на очах: вони були впевнені, що я мертвий.

Коли німці прийшли до нашого містечка, мама вирішила підсунути велику шафу до виходу на велике горище. Вона подумала, що оскільки у нас немає дорослого чоловіка, то варто ховатися на горищі. Вона розповіла нам, що під час погромів, коли козаки (російські бандити)[41] приходили ґвалтувати жінок, вони так ховалися. Отже, саме на горищі моя мама, брати й усі наші родичі сховалися 20 березня 1942 року. Я шкодував, що вранці 20 березня 1942 року пішов із дому. Але, озираючись, я усвідомлюю, що цей день дав мені змогу побачити, що чекало на мене у прийдешні місяці. Я вивчив урок виживання: треба ризикувати, щоб вижити. Я також навчився дивитися на кров і мертвих людей без страху.

Місце масового поховання на півдні Рогатина, де Джек ховав убитих навесні 1942 року, 2022 рік. Напис на знаку:
«Тут поховано 3500 євреїв, жителів міста Рогатина та його околиць, по­звірячому вбитих німецькими нацистами 20.03.1942 р. – Вічна пам’ять»

21 березня 1942 року юденрат отримав наказ надати приблизно десять молодих людей (я був серед них), щоб іти на околиці міста (місцевість, куди німці раніше привезли обладнання й де викопали рови, як я вже згадував). Декілька літніх людей пішли з нами, щоб спостерігати й допомагати. Це місце було приблизно за чотири кілометри від містечка[42]. Німці дали нам лопати і повідомили, що ми ховатимемо людей, яких привезли сюди живими і розстріляли 20 березня 1942 року. Дорогою до місця (де були рови) ми мали збирати тіла вбитих у гетто (20 березня 1942 року) і складати їх на сани, запряжені кіньми. Був дуже холодний день. Ми бачили замерзлі тіла, розкидані навколо. Деякі літні люди не могли йти, тому їх застрелили на місці. Ми мусили збирати тіла на сани й везти до ровів. Коли ми нарешті дійшли до ровів, то не могли повірити власним очам. Ми почали блювати і втрачати свідомість. Перед нами лежали близько трьох тисяч людей, мертві, примерзлі один до одного. Щоб їх поховати, нам треба було розділяти трупи. Діти трималися за своїх матерів, їхні пальці замерзли, і ми не могли роз’єднати їх. Ми мусили кидати трупи у рови (було два рови). Продовжували ховати їх. Земля замерзла. З-під землі стирчали руки й ноги. Неможливо було їх повністю закопати. У більшості вбитих були розплющені очі. Декого я впізнав. На щастя, нікого з моєї близької родини. Ми мусили робити перерви. Ми не могли працювати безперестанку. Було дуже холодно, проте я цього не відчував. Ми наче оніміли. Працювали впродовж кількох годин. Після цього випадку я змінився назавжди. З нами прийшов один єврейський поліцейський. Він сказав, що на сьогодні досить. Ми поверталися на це місце протягом наступних двох тижнів. Коли ґрунт почав відтавати, тіла знову показалися з-під землі. Ми мали закопувати їх знову і знову. Час ішов, ми поступово повністю зачерствіли, геть нічого не відчували.

Після 20 березня 1942 року гетто майже спорожніло. Було вбито понад три тисячі євреїв. Вижило близько 100–110 сімей. Усі ходили, немов зомбі. Видавалося, що кожен у скорботі. Німці почали звозити до гетто євреїв із навколишніх містечок і сіл (Бурштина, Більшівців, Букачівців та інших). Усі жили, огорнені страхом. Ті, хто вижив, намагалися збудувати схованки.

Тепер ми розуміли, на що здатні німці (до речі, голова гестапо в Станіславові — убивця, відповідальний за різанину євреїв у рогатинському гетто, — мав прізвище Крюгер). Кожного дня ходили чутки, що гестапівці повернуться. Вночі ми по черзі чатували. Щоб інші могли поспати, одна людина завжди перебувала на варті. На щастя, після акції 20 березня 1942 року у нашому домі ніхто не загинув.

Після акції 20 березня 1942 року життя вже не було таким, як раніше. Ми жили у постійному страху. Всі намагалися побудувати схованки. Щойно вантажівка проїжджала повз гетто, ми бігли у місця сховку. Навіть навчили дітей гратися лише неподалік схованок.

Юденрат призначив мене працювати електриком у відділку поліції[43] (колись це приміщення належало адвокатові на прізвище доктор Златкис). Щоразу, коли я робив щось не так (я ж не був професійним електриком), німці били й штовхали мене. Однак, попри це, то було хороше місце. Робітники кухні у приміщенні, куди я ходив, жаліли мене, давали мені трохи хліба та іншу їжу, яку я приносив додому для своєї сім’ї.


[37] Депортація або вбивство євреїв німцями у гетто чи інших концентраційних пунктах. («Aktion» — німецьке слово, яке використовують саме в цьому значенні також в інших мовах. — Ред.)

[38] Сьогодні церква Різдва Пресвятої Богородиці Української греко-католицької церкви. — Ред.

[39] Євреї та інші, хто вижив після німецької окупації Рогатина, зазвичай під «гестапо» мають на увазі нацистські військові оперативні групи (Einsatzgruppen), які ці акції проводили. Однак через величезну кількість обов’язків і брак людей у німецьких охоронних службах у дистрикті Галичина, особливо довкола Станіславова, до акцій у Рогатині залучали змішані групи озброєних службовців гестапо, служби безпеки, ОрПо (німецької поліції порядку), КріПо (кримінальної поліції), Ваффен-СС та/або місцевої допоміжної поліції. — Ред.

[40] Матір і троє дітей.

[41] Напевно, тут ідеться про часи Першої світової війни. В 1914–1915 роках, коли фронт проходив теренами Східної Галичини і було протистояння Австро-Угорщини й Росії, російські царські війська захопили Галичину, зокрема Рогатин. Вторгнення російських царських військ супроводжувалось брутальними антиєврейськими погромами й депортаціями. — Ред.

[42] Місце, яке описав Джек, розташоване неподалік дороги між рогатинським районом Бабинці та шляхом на с. Путятинці, тобто масова могила насправді була ближче, приблизно за півтора-два кілометри на південний схід від сучасної площі Роксолани. — Ред.

[43] Сучасна адреса — вулиця Галицька, 64. — Ред.


© 2022 Український центр вивчення історії Голокост, Київ. Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License. Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/ або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.


<- Повернутись до попереднього розділу

Вперед до наступного розділу ->

<<- Повернутись на початок