(Це розділ мемуарів Джека Глоцера «Я пережив Голокост наперекір усьому». Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.)
Напередодні Йом кіпура[46] (20 вересня 1942 року) ми пішли на молитву Коль нідрей[47], що відбувалася у сусідньому домі (третій будинок від нас). Сусіда звали Лейб[48] Подгорцер. У тому будинку була велика кухня, де організували молитовню. Жінки молилися у прилеглій кімнаті. Після молитви ми пішли додому. Наступного дня ми повернулися до того ж будинку на молитву з нагоди Йом кіпура. Раптом, саме коли чоловіки вдягали свої таліти[49], ми почули постріли. (Я та інші чоловіки мого віку не вдягали таліти, в ті часи неодружений чоловік не носив таліт. Я не знаю, можливо звичай був такий лише у нашій частині Польщі.) Ми визирнули з вікна. Побачили, як гестапівці стріляють по людях навколо (я помітив, як застрелили молоду жінку на прізвище Ротенберг). Чоловіки поскидали свої таліти, усі побігли до сховків. Оскільки на той час у гетто було лише декілька гестапівців, нам вдалося безпечно дістатися до нашого будинку. Я був зі своїм середнім братом Самуелем; мама залишилася вдома з наймолодшим братом Моше Емануелем.
Коли ми прибігли додому, то пересунули шафу й залізли на горище (до нашої схованки). Невдовзі ми почули, як гестапівці увійшли до нашого будинку. Ми сиділи дуже тихо. На жаль, моя тітка Малка Альтман, хвора на тиф, голосно стогнала. Ми закрили їй рот ганчіркою, трохи не задушили. Близько другої години ночі я взяв маму, рідних і двох двоюрідних братів, і ми втекли до поліцейського відділку. Працюючи там раніше, я підготував дуже добре місце сховку в підвалі. Я припустив, що ніхто не шукатиме євреїв у німецькому відділку поліції. Ми просиділи у підвалі усю ніч і були дуже голодні. Мені в тій будівлі був знайомий кожний куточок, тому я знав, де зберігають їжу. Я вийшов із підвалу. Німці не звертали на мене уваги, бо вже звикли бачити в тій будівлі. Тож я пішов на кухню та в інші місця і взяв трохи хліба й іншої їжі. Я приніс їжу мамі та хлопцям. Я навіть насмілився взяти свого середнього брата Самуеля із собою, щоб він також зміг принести трохи їжі, просто під носом у німців. Я знав, що з горища цієї будівлі добре видно гетто. Я хотів побачити, що відбувається, тому заліз нагору. На горищі я знайшов двох чоловіків, один був із дружиною. Вони працювали кравцями, приходили до поліції шити німцям одяг. Їхнє прізвище було Фрайвальд, добрі друзі нашої сім’ї. Вони, як і я, вирішили, що поліція — найкраще місце для схованки. Фрайвальдів вважали найкращими кравцями у місті.
Близько другої години дня ми помітили, що гестапівці збираються залишити гетто. Раптом ми побачили, що гестапівці схопили трьох чоловіків. Один із них був моїм шкільним товаришем на прізвище Шнапс. Прізвище іншого було Ротенберг[50], третього чоловіка — не пам’ятаю. З вікна горища ми бачили, що трьом чоловікам наказали стати на коліна. Поки гестапівці знімали свої рушниці, мій друг Шнапс та інший чоловік утекли. Гестапівці застрелили Ротенберга й побігли за моїм другом та іншим чоловіком. Вони спіймали обох, привели їх назад і застрелили. В околиці була католицька церква[51], ми бачили, як місцеві священники спостерігали за усім і сміялися.
Нарешті гестапівці покинули гетто. Я не пригадую, чи того дня вони прийшли зі Станіславова чи з Тернополя. Вночі ми повернулися до нашого будинку. Наступного дня нам повідомили, що людей, яких спіймали під час акції на Йом кіпур, відвезли на залізничну станцію і депортували до табору смерті у Белжеці.
На щастя, нашій сім’ї вдалося врятуватися завдяки вдалій схованці.
[45] Дослідники й ті, хто вижив, по-різному визначають кількість акцій у Рогатині, залежно від ступеня жорстокості та кількості людей, які постраждали, були депортовані або вбиті. — Ред. [46] Найбільш шановане єврейське свято, День спокути, яке відзначають постом і молитвами. [47] Молитва, яку промовляють у синагозі напередодні Йом кіпура. [48] Також знаний як Моше. — Ред. [49] Таліт (у множині «талітім», або «талітот») — це рушник із китицями по краях, який єврейські чоловіки накидають на плечі під час молитов. [50] Він був братом молодої жінки, яку вбили раніше, про що я згадував. [51] Будівля збереглася, нині це Костел Святих Миколая та Анни на вул. Галицькій, 60. — Ред.
© 2022 Український центр вивчення історії Голокост, Київ. Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License. Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/ або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.
<- Повернутись до попереднього розділу