(Це розділ мемуарів Джека Глоцера «Я пережив Голокост наперекір усьому». Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.)
Після акції у Йом кіпур життя минало у страху. Кожного дня ходили чутки, що гестапівці повернуться. Ми бігали до сховку кілька разів на день. Я досі працював електриком у поліцейському відділку.
У середині жовтня 1942 року район гетто зменшили. Ми мусили перебратися до іншого будинку. Цей будинок належав сім’ї на прізвище Шнекраут. Він був замалим для усієї нашої сім’ї, тож деяким родичам довелося переїхати до оселі, власником якої був доктор Мельник, він мав два будинки — обидва в межах гетто.
Усміхнена Джекова матір Тоба Барбан Глоцер, ймовірно Рогатин, кінець 1930х.
Я захворів на тиф, і у мене піднялася висока температура. Більшість часу я був непритомний.
Клара та Ізя Альтмани, ймовірно Рогатин, 1926 рік.
Вранці у вівторок, 8 грудня 1942 року, до нашого гетто зайшли гестапівці з Тернополя. (Прізвище вбивці, який очолював гестапо у Тернополі, — Мюллер.) Гестапівці перекрили усі виходи з гетто. Все відбулося дуже швидко. Моя мама і брати перенесли мене у сховок у домі Шнекраута. У цьому будинку було два сховки — горище й підвал. Колись я допомагав викопати сховок у підвалі. Я не знав, що відбувається акція, я також не знав, що мене потягнули на горище. Люди у домі вирішили, що дорослим треба заховатися на горищі, а малим дітям зі своїми матерями — у підвалі. Через те, що малі діти не можуть сидіти тихо й шумлять, подумали, що в підвалі їх буде важче почути іззовні. Моя тітка Малка Альтман та її донька Клара сховалися у підвалі разом з іншими жінками й дітьми нашої сім’ї.
Я прийшов до тями вже на горищі — гарячка відступила. Спочатку я не розумів, де я. Мої губи пересохли, мене мучила спрага. Однак коли я побачив, що відбувається, побачив маму і братів, то затих. Раптом крізь тріщини у підлозі ми побачили, як гестапівці витягають людей із підвалу. Подейкували, що котрийсь із єврейських поліцейських видав німцям сховок у підвалі, де сиділи матері й діти, і члени нашої сім’ї також. Гестапівці відвели їх до залізничної станції, посадили у вагони для худоби й депортували до табору смерті в Белжеці. Гестапівці подумали, що підвал був єдиною схованкою в будинку, тому більше його не обшукували.
В інших будинках сховки були настільки переповнені, що багато маленьких дітей задихнулися. У деяких із цих місць (бункерах) бракувало повітря. В одному випадку мати намагалася змусити дитину не плакати, коли гестапівці були у домі, але випадково задушила її.
До кінця дня понад тисячу євреїв спіймали й депортували до табору смерті в Белжеці.
© 2022 Український центр вивчення історії Голокост, Київ. Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License. Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/ або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.
<- Повернутись до попереднього розділу