(Це розділ мемуарів Джека Глоцера «Я пережив Голокост наперекір усьому». Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.)
Після акції у грудні 1942 року в гетто панував похмурий настрій. Ми чули, що в навколишніх містечках євреїв уже не залишилось. Ми відчували наближення кінця. У травні 1943 року ми дізналися, що гестапо оточило гетто у Перемишлянах (містечко за 30 кілометрів на північ від Рогатина) і жорстоко вбило там усіх євреїв. Євреї у перемишлянському гетто підготувалися гірше за нас. Тому гестапо вдалося ліквідувати гетто лише за один день. Ми вирішили, що будемо наступними після перемишлянської різанини. Перемишляни належали до Львівської області. Ми ж — до Станіславівської (тепер — Івано-Франківської) області, що перебувала під іншою адміністрацією. Саме це забезпечило нам кілька додаткових тижнів. Після перемишлянської різанини ми сиділи у сховках цілодобово. Було багато хибних тривог.
Уранці 6 червня 1943 року, в перший день свята Шавуот[52], гестапо оточило наше гетто. Ми почули постріли. Ми розуміли, що це кінець. Розпочалася ліквідація рогатинського гетто. Я планував, що в цей день візьму сім’ю й побіжу до сховку Шиї Глоцера (сім’я Лусії), але коли все розпочалось, я зрозумів, що ми не добіжимо. Гестапівці були в гетто повсюди. Я, мама, брати й декілька двоюрідних побігли назад у власний сховок (горище будинку Шнекраутів). Цей сховок (я називав його бункером) не міг прихистити усіх, бо ж людей назбиралося з цілого гетто. Деякі люди прийшли з вогнепальними пораненнями. Вони кричали від болю, повсюди була кров. Було важко дихати. Панував хаос.
Я знав: якщо ми там залишимося, то помремо. Був ще інший сховок — у стодолі. А ще в тій стодолі було горище. Ми побігли туди. Разом із середнім братом і одним із двоюрідних ми хотіли перевірити, чи вдасться сховатися на тому горищі. Коли ми вилізли нагору, там уже були люди. Багато людей, навіть із навколишніх містечок. Я хотів, щоб мама й наймолодший брат, які тоді перебували внизу, у сховку в стодолі, піднялися сюди. На жаль, унизу вже були гестапівці, і я не зміг до них дістатися. Я дивився на те, що відбувалося, з горища стодоли. Гестапівців супроводжував українець на прізвище Мельник[53]. Він вільно розмовляв їдишем. Він вигукнув їдишем: «Євреї, виходьте, акція завершилася». Вони усі вийшли, і моя мама, мій наймолодший брат Моше Емануель і мої двоюрідні брати також. Гестапівці застрелили усіх, — а я дивився на це з горища.
Джекова сім’я в Рогатині, близько 1938 року. Зліва направо: Джек (Куба), його матір Тоба, середній брат Самуель і молодший брат Моше Емануель.
Моїй матері, Тобі Глоцер, було 45 років, а моєму братові Моше Емануелю — 13. Німці їх жорстоко вбили. Мама була дуже люблячою людиною, відданою дружиною та матір’ю, яка, попри багато проблем і труднощів, утримувала дім у чистоті, а її сини були добре нагодовані й гарно вдягнені. Вона мала надзвичайний талант — виготовляла красиве мереживо і в’язані штори. Вона походила з аристократичної сім’ї, була насправді визначною жінкою, доброчесною жінкою (іша хаїл)[54]. Я обожнював свого маленького братика Моше Емануеля. Він був дуже розумним хлопчиком і дуже добре вчився. Деякі його табелі ми надсилали батькові до США. Зараз ці табелі зберігаються у Меморіальному музеї Голокосту у Вашингтоні. Як я вже згадував, він ходив за мною повсюди, проте я не заперечував, бо дуже сильно любив його. Побачити їхнє вбивство на власні очі було для мене нестерпно боляче.
Мій середній брат, який був зі мною, розпитував, чому ми не йдемо забрати маму і брата. Він не бачив того, що бачив я. Коли я не відповів, він усе зрозумів. Він забився в істериці, тож я мусив його заспокоювати.
Наступні кілька діб ми сиділи на тому горищі без їжі. Я не міг спуститися, щоб забрати тіла матері й брата, тому що повсюди були гестапівці. Скільки око сягало — всюди лежали трупи. Однієї ночі, коли сильно дощило, ми спустилися з горища й прокралися у якийсь будинок, щоб знайти їжу. Було тихо. Ми вирішили перевірити, чи у гетто ще хтось лишився. Ми зайшли в один будинок. Там було повно диму. Тут мешкала родина на прізвище Мельман. Ми почали кричати про пожежу, однак батько тієї сім’ї відповів, що він сам підпалив будинок. Сказав, що він і його сім’я радше згорять, аніж чекатимуть на кулі гестапівців. Цей будинок належав торговцю яйцями на прізвище Шор. У підвалі будинку був сховок. Ми спустилися, я постукав у двері, але ніхто не відповів. Люди не хотіли, щоб дим потрапив у підвал. Коли я вигукнув своє ім’я, двері таки відчинили. Моя двоюрідна сестра Клара Глоцер (сестра Тоні Чекай) була там. Там також перебували інші мої знайомі. Серед них пам’ятаю дівчину на прізвище Стриєр. Дим почав заповнювати підвал.
Ми знали, що з цього будинку треба вибиратися. Вночі, поки йшов сильний дощ, я забрав їх усіх із собою до сховку на горищі над стодолою.
Наступної ночі ми покинули гетто.
[52] Шавуот — єврейське свято, що вшановує відкриття Закону на горі Сінай. (У більшості мемуарів та історичних записів згадано, що 6 червня було першим днем цієї акції. Однак першим днем свята Шавуот в 1943 році була середа, 9 червня. Декілька інших людей, які врятувалися, також пригадують, що акція збіглася із Шавуотом, можливо тому, що вона тривала три дні. — Ред.) [53] Після війни він безслідно зник. [54] Напевно, наведено місцеву версію вислову «іша това» (іврит) — «жінка порядна, добра, доброчесна». Це також старозавітний вислів із розділу 31: 10–31 Приповістей Соломона, який читають у деяких родинах перед трапезою у Шабат. — Ред.
© 2022 Український центр вивчення історії Голокост, Київ. Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License. Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/ або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.
<- Повернутись до попереднього розділу