(Це розділ мемуарів Джека Глоцера «Я пережив Голокост наперекір усьому». Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.)
Джекова двоюрідна сестра Клара Глоцер, імовірно Рогатин, кінець 1930х.
Ми хотіли вийти з містечка, уникаючи місць, де нас могли побачити. Ми прийшли до частини Рогатина під назвою Бабинці, а там розділилися. Дівчина на прізвище Стриєр і лікар із дружиною на прізвище Худіш пішли до знайомих неєвреїв. Клара Глоцер запропонувала, щоб вона, я, мій брат і двоюрідний брат Йося Альтман вирушили до поляка на прізвище Сікорський. Клара сказала, що в його будинку вона має зустрітися зі своїм хлопцем, Хаїмом Блауштайном. Про це було домовлено перед ліквідацією гетто (я не знав про це). Хаїму Блауштайну не вдалося туди прийти, найімовірніше, його вбили під час ліквідації гетто. Клара Глоцер сказала нам, що у будинку Сікорського є сховок, тож ми відправилися до нього. Прийшовши туди, Клара дуже засмутилась, оскільки не побачила Хаїма Блаушстайна. Натомість там був чоловік на ім’я Янкель Ойстер — він чекав на свою дівчину. Вона також не прийшла. Він припустив, що її так само вбили під час ліквідації гетто.
Ми залишилися у будинку Сікорського, у сховку, який він приготував. Він дав нам трохи їжі. Після п’яти днів він сказав, що його дружина дуже боїться переховувати євреїв під власним дахом, оскільки німці повсюди. Він міг залишити щонайбільше трьох осіб. Ми вирішили, що Клара Глоцер, мій брат Самуель і Янкель Ойстер залишаться у Сікорських. Я сказав їм, що ми з Йосею (двоюрідний брат) відправимося на пошуки іншого сховку в ближніх лісах. А коли знайдемо місце, я прийду по них або відправлю когось, хто приведе їх до мене. Я добре знав навколишню місцевість, бо ходив туди з нашими робітниками купувати худобу. Бачив дуже густі ліси. Я усвідомлював, що ці ліси мають бути хорошим сховком. Також пригадував, що мої близькі шкільні друзі (українці) жили поблизу дороги до лісу. Коли ми прийшли до будинку цих друзів, була вже перша година ночі. Ми постукали у двері, але коли вони нас побачили, то почали кричати: «Забирайтесь звідси, або ж ми покличемо німців». А я вважав їх своїми найкращими друзями.
У селі Пуків.
Тоді я зрозумів, що нам ніхто не допоможе. Ми мали дістатися лісу. Було темно, але звідкись ми знали, що йдемо у правильному напрямку. На околиці містечка ми зустріли людей із гетто, у них виникла така сама ідея — йти до лісів. Ми продовжили наш шлях разом. Ми намагалися уникати центрів навколишніх сіл. Ми прийшли до околиць села, що мало назву Пуків. У наш бік велосипедом їхав молодий українець. Ми запитали його, як пройти, а він засунув собі пальці до рота і почав свистіти й кричати: «Тут євреї». Ми розбіглися у різні боки.
Ураз я зрозумів, що залишився сам, один. Я обійшов село Пуків і зауважив, що вийшов на правильний шлях до лісу. Я дуже налякався, оскільки був сам. Заліз на найближчий пагорб. Я дуже втомився і заснув під деревом. Прокинувся я вже вдень, побачив, що опинився у селі Чесники. Тоді зрозумів, що мене досить легко побачити із села, бо я на пагорбі. Я почав думати, у якому напрямку йти далі. Раптом, роззираючись навколо, я побачив свого двоюрідного брата Йосю Альтмана і ще одного молодого чоловіка, що наближались до мене. Я був дуже щасливий. Нам треба було бути обережними, бо ж був день. Німці часто їздили цією дорогою — вона вела до Росії.
На краю села Липиці Горішньої (зараз – Верхня Липиця).
Ми залізли в кущі й просиділи там увесь день. Коли почало темніти, намагалися вирішити, куди йти далі. Оскільки молодик, який був із нами, був родом із села Верхня Липиця, ми вирішили рушити у тому напрямку. Коли дійшли до околиць Верхньої Липиці, почувались голодними, втомленими й наляканими. Нас також мучила спрага: ми пили воду з брудних калюж. Я був переконаний: якщо чекатимемо довше, то помремо від голоду. Тож вирішив, поки у мене ще залишились сили, піду до села шукати їжу. Я настільки ослаб, що ледве йшов. Я дістався до першого будинку в селі. Жінка готувала у кухні. Вона саме виймала паляниці (такий український хліб) із печі. Також там стояв повний горщик із вареними картоплею і буряками. Я почав їсти. Жінка біля печі не оберталася. Я зняв пошивку з подушки й наповнив її їжею. Вона досі не сказала ані слова. Я відніс цю їжу своєму двоюрідному братові й тому молодому чоловікові. Мені було шкода, що я не мав чим заплатити жінці за їжу. Хлопці почали їсти дуже швидко, я боявся, що їх знудить. Чомусь у мене було дуже добре передчуття щодо тієї жінки. Коли вона глянула на мене, я побачив у її очах, що їй шкода мене і вона мене не скривдить. Наступного дня я повернувся до того будинку за їжею. Коли я увійшов, на кухні було повно їжі, наче вона знала, що я повернуся. Вона навіть віддала мені ще одну пошивку, щоб я міг забрати більше їжі. Тепер я розумію, що ця жінка врятувала три життя. Перед тим, як прийти до її хати, ми троє думали про те, щоб здатися німцям і ті б нас застрелили.
Перед тим, як я покинув дім цієї жінки, вона розповіла мені, що чоловік на ім’я Сахар Гаузер[55], його донька Дзюня та син Лонек переховуються у Верхній Липиці. Я знав Сахара та його сім’ю ще з гетто. Їх відправили до гетто Рогатина з Верхньої Липиці, де вони жили до війни. Коли я повернувся з їжею і переповів це Йосі Альтману й молодому чоловіку, молодий чоловік розхвилювався і радісно вигукнув: «Сахар Гаузер — мій дядько». Тож ми вирішили: коли стемніє, ми підемо до місця, де переховувалися Сахар і його сім’я. У селі було повно німців. Ми дуже боялися — не лише німців, а й українців. Більшу частину шляху ми мусили повзти. На щастя, жінка детально описала місце, де ховалися ці люди. Вони перебували у хліві, ховаючись під сіном і соломою. Спочатку, коли ми покликали їх, ніхто не відгукнувся. Тоді молодий чоловік вигукнув: «Дядьку Сахаре!» — й назвав своє ім’я (я не пам’ятаю, як його звали). Тоді вони виглянули з-під сіна і сказали нам залізти до них. Раптом зайшов власник хліва. Його звали Дубський. Він знав, що Сахар і його сім’я ховаються у хліві. Але, побачивши нас, він не міг повірити, що нам вдалося дійти до його хліва. Він одразу приніс нам їсти. Ми бачили його доброту, відчували, що він хотів нам допомогти. Нам було шкода, що через нас він у небезпеці. Німці були по всьому селу, а він мав велику сім’ю. Я розповів Сахару про жінку, яка дала нам їжу і розказала, де вони переховуються. Сахар відповів, що ця жінка — іншої релігії. Вона належала до свідків Єгови (польською — Соботніци)[56]. Сахар пояснив, що Дубський сповідував ту саму віру, що й та жінка. Навіть сьогодні я відчуваю, що своїм життям завдячую цим добрим людям. Вони врятували мене у найтяжчі часи.
Ми перебували у хліві Дубського впродовж двох тижнів. Він дуже хотів допомогти нам, однак також дуже боявся. Ми відчували, що ми поставили під загрозу життя його і його сім’ї. Він повідомив нам, що дізнався про те, що євреї з рогатинського гетто ховаються у лісах біля Лопушні. Гаузери залишилися, але я, мій двоюрідний брат і молодий чоловік (Гаузерів племінник) рушили в напрямку Лопушні. Всюди були німці. Ми були переконані, що живими до Лопушні не дійдемо. Помітивши заросле кукурудзяне поле, вирішили перечекати у ньому. Вночі ми пішли до села. Вкрали трохи їжі в селян, поки ті спали. Ми навіть убили курчат і розпалили посеред ночі вогонь, щоб їх приготувати. Ми ховалися в кукурудзяному полі, аж ось одного дня почули поблизу голоси і шум. Ми зрозуміли, що то селяни йдуть зрізати кукурудзу. Тож ми перебігли у невеличкий лісок поблизу. Були там декілька днів. Одного дня ми побачили неподалік селянина-поляка. Щось підказувало нам, що селянин нас не зрадить. Ми запитали його, як безпечно дістатися до Лопушні. Він пояснив нам. А також розповів, що там ховаються інші євреї. Ми йшли усю ніч і зрештою дісталися лісів Лопушні.
[55] Знаний також як Їссахар. — Ред. [56] Можливо, тут сплутано назви місцевих груп протестантів-пацифістів і відмовників з ідейних міркувань: свідків Єгови (пол. Świadkowie Jehowy) й «суботників» сьомого дня — таких, як Адвентисти сьомого дня і церква Божих послідовників сьомого дня (пол. Kościół Chrześcijan Dnia Sobotniego, яких іноді польською називають sobotnicy). Або ж ідеться про «суботників» — християн, які приймають Закон Мойсея і Шабат і поважають юдаїзм, однак нам не відомо про їхню присутність у Східній Польщі. — Ред.
© 2022 Український центр вивчення історії Голокост, Київ. Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License. Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/ або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.
<- Повернутись до попереднього розділу