Переховування після ліквідації рогатинського ґетто, червень 1943 року
(з мемуарів Джека Ґлоцера “Я пройшов через німецький Голокост наперекір усьому”)

[Це розділ мемуарів Джека Ґлоцера “Я пройшов через німецький Голокост наперекір усьому“. Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.]

Jack's cousin Clara Glotzer

Джекова кузина Клара Ґлоцер – супутниця частини року його життя у лісах, була зраджена і вбита разом із його братом за два тижні до визволення. Джерело: сімейна колекція Ґлоцерів-Барбанів.

Ми продовжували йти до околиць міста, уникаючи місць, де нас могли побачити. Ми прийшли до частини Рогатина, яка називалася Бабинці; тоді ми розділилися. Дівчина на прізвище Стриєр і лікар з дружиною на прізвище Кудіш пішли до неєвреїв, яких вони знали. Я, мій брат, моя кузина – Клара Ґлоцер та кузен – Йосі Альтман, за пропозицією Клари Ґлоцер, вирушили до поляка на прізвище Сікорські. Клара сказала нам, що вона повинна була зустрітися із своїм хлопцем Хаїмом Блаустайном у будинку поляка. Про це було домовлено перед ліквідацією ґетто (я не знав про це). Хаїму Блаустайну все ж не вдалося туди прийти; найймовірніше, його вбили під час ліквідації ґетто. Клара Ґлоцер сказала нам, що у будинку Сікорського знаходився сховок, отож ми відправилися у тому напрямку. Прийшовши туди, Клара дуже збентежилась, оскільки Хаїма Блаустайна не було. Чоловік на ім’я Янкел Оустер перебував там – він чекав на свою дівчину. Вона також не прийшла. Він припустив, що її так само вбили під час ліквідації ґетто.

Ми залишилися у будинку Сікорського у сховку, що він приготував. Він дав нам трохи їжі. Після п’яти днів він сказав нам, що його дружина дуже боялася переховувати євреїв під власним дахом, оскільки німці були повсюди навколо будинку. Він міг щонайбільше залишити трьох людей. Ми вирішили, що Клара Ґлоцер, мій брат Шмуель (Міко) і Янкел Оустер залишаться у Сікорських. Я сказав їм, що ми з кузеном Йосі відправимося на пошуки іншого сховку у ближніх лісах. Коли я б знайшов місце, я б прийшов по них чи відправив би когось, хто привів їх до мене. Я пам’ятав навколишню місцевість – я завжди ходив туди з нашою допомогою, щоб купити корову. Бачив дуже густі ліси. Я усвідомлював, що ці ліси будуть хорошим місцем сховку. Також пригадував, що деякі мої дуже добрі шкільні друзі (українці) жили по дорозі до лісів. Коли ми прийшли до дому цих друзів, вже була перша ночі. Ми постукали у двері, та коли вони побачили нас, почали кричати: “Забирайтесь звідси або ж ми покличемо німців спіймати вас”. А я вважав їх своїми найкращими друзями.

In the village of Puków

У селі Пуків. Фото © 2018 Джей Осборн.

Тоді я зрозумів, що нам ніхто не допоможе; ми мали добратися до лісів. Було темно, але звідкись ми знали, що йдемо у напрямку лісів. Добравшись до околиць міста, ми зустріли деяких людей з ґетто; у них виникла така ж ідея – йти до лісів. Ми продовжили наш шлях разом. Ми намагалися уникати центри сіл. Ми прийшли до околиць села, що називалося Пуків. Один молодий українець їхав на велосипеді у нашому напрямку. Ми запитали його, як пройти; він засунув собі пальці до рота і почав свистіти та кричати: “Євреї тут”. Ми почали розбігатися у різних напрямках.

Раптом я зрозумів, що повністю сам; я не бачив нікого з групи. Я обійшов навколо села Пуків і помітив, що знаходжусь на правильній дорозі, що веде до лісів. Я дуже налякався, оскільки був сам. Пагорб – я заліз. Я був дуже втомлений та заснув під деревом. Прокинувшись, я побачив вже денне світло; я був у селі Чесники. Усвідомлював, що мене досить легко побачити із села через те, що я перебував на пагорбі. Я почав думати, у якому напрямку йти далі. Раптом, розглядаючись навколо, я побачив свого кузена Йосі Альтмана і молодого чоловіка, що наближались до мене. Я був дуже щасливий. Нам слід було бути обережними, бо був день. Німці часто ходили цієї дорогою – вона вела до Росії.

At the edge of the village of Lipica Górna

На краю села Липиці Горішньої (зараз – Верхня Липиця). Фото © 2018 Джей Осборн.

Ми побігли у кущі та сиділи там впродовж дня. Коли почало темніти, ми намагалися вирішити, куди йти далі. Оскільки молодик, який був з нами, був родом із села Верхня Липиця, ми вирішили вирушити у тому напрямку. Прийшовши до околиць Верхньої Липиці, ми почувались голодними, втомленими і наляканими. Ми також були дуже спраглими: пили воду з брудних калюж. Я був переконаний, якщо ми почекали б довше, то померли б від голоду. І вирішив, що поки у мене ще залишились сили, я піду у село пошукати їжу. Я настільки ослаб, що міг ледве йти. Я дістався до першого будинку у селі. Жінка готувала у кухні. Вона виймала паляниці (вид українського хліба) з печі. Стояв горщик, повний звареної картоплі та буряків. Я почав їсти. Жінка не поверталася від печі. Я зняв наволочку з подушки і наповнив її їжею. Вона досі не сказала ні слова. Я взяв цю їжу своєму кузенові та молодому чоловікові. Мені було шкода, що я не мав грошей, щоб заплатити тій жінці за їжу. Мій кузен та молодий чоловік почали їсти дуже швидко; я боявся, що їм стане погано. Чомусь у мене було дуже добре передчуття щодо тієї жінки. Я побачив у її очах, коли вона глянула на мене, що їй було шкода мене і вона не скривдить мене. Наступного дня я повернувся до того ж будинку за їжею. Коли я увійшов, кухня була повна їжі, наче жінка знала, що я повернуся. Вона навіть подала мені ще одну наволочку, аби я міг спакувати ще їжі. Оглядаючись назад, розумію, що ця жінка врятувала три життя. Перед тим як прийти до її дому, ми троє думали про те, щоб здатися німцям, аби вони нас застрелили.

До того, як я покинув дім цієї жінки, вона розповіла мені, що чоловік на ім’я Сухар Гаузер, його донька Дзюня та його син Лонек переховувалися у селі Верхня Липиця. Я знав Сухара та його сім’ю ще з ґетто. Їх відправили з Верхньої Липиці, де вони жили до війни, до рогатинського ґетто. Коли я повернувся із їжею та розповів кузену і молодому чоловіку те, що жінка розповіла мені, молодий чоловік надзвичайно схвилювався і вигукнув із радістю: “Сухар Гаузер – мій дядько”. Тож ми вирішили: коли стемніє, ми підемо до місця, де переховувалися Сухар та його сім’я. Німців можна було побачити по усьому селі. Ми дуже боялися – не лише німців, але й українців. Більшість шляху ми мусили повзти. На щастя, жінка детально описала місце, де ці люди ховалися. Вони перебували у хліві, ховаючись під сіном та соломою. Спочатку, коли ми покликали їх, ніхто не відгукнувся. Тоді молодий чоловік вигукнув: “Дядьку Сухаре!” та сказав йому своє ім’я (я не пам’ятаю, як його звали); вони виглянули з-під сіна і сказали нам пробратися туди також. Раптом зайшов власник хліву. Його звали Дубський. Він знав, що Сухар та його сім’я ховаються у хліві. Але, побачивши нас, він не міг повірити, що нам вдалося пробратися до його хліву. Він одразу приніс нам їжу. Ми бачили його доброту; ми відчували, що він хотів на допомогти. Нам було шкода його через те, що ми поставили його в скрутне становище. Німці були в усьому селі. Він мав велику сім’ю. Я розповів Сухару про жінку, яка дала нам їжу і сказала, де вони переховуються; Сухар відповів нам, що ця жінка – іншої релігії. Вона належала до свідків Єгови (польською – Sobotnicy) [23]. Сухар мовив, що Дубський сповідував ту ж віру, що і ця жінка. Навіть сьогодні я відчуваю, що своїм життям завдячую цим добрим людям. Вони зробили так, щоб я вижив у найтяжчі часи.

Ми перебували у хліві Дубського впродовж двох тижнів. Він дуже хотів допомогти нам – але й також дуже боявся. Ми відчували, що ми поставили під загрозу життя його і його сім’ї. Він повідомив нам, що дізнався про те, що єврейські люди із рогатинського ґетто ховалися у лісах села Лопушня. Гаузери залишилися, але я, мій кузен та молодий чоловік (Гаузерів племінник) відправилися у напрямку Лопушні. Всюди були німці. Ми були переконані, що живими до Лопушні не дійдемо. Помітивши кукурудзяне поле із дуже високими стеблами кукурудзи, ми вирішили залишитись у ньому. Вночі ми пішли у село. Вкрали трохи їжі у фермерів, поки вони спали. Ми навіть вбили курчат і розпалили посеред ночі вогонь, аби їх приготувати. Ми сиділи у кукурудзяному полі – аж поки одного дня почули голоси і шум, що наближалися до нас. Ми зрозуміли, що фермери йшли вирізати кукурудзу. Поблизу знаходилась дуже маленька лісова місцевість – ми побігли туди сховатися. Пробули там декілька днів. Одного дня ми побачили польського селянина неподалік від місця, де перебували. Щось нам підказувало, що селянин нас не зрадить. Ми запитали його, як безпечно дістатися до Лопушні. Він сказав нам, як. Він також розповів, що єврейські люди там переховувалися. Нам потрібна була ціла ніч, аби добратися до лісів Лопушні.

Переклад Наталія Курішко.


[23] [Ця виноска може спантеличити різні групи християнських протестантських пацифістів та відмовників за ідейними міркуваннями у релігії: свідки Єгови (польською – Świadkowie Jehowy) проти рухів “суботників” сьомого дня – таких, як Адвентисти сьомого дня і Церква Божих послідовників сьомого дня (польською – Kościół Chrześcijan Dnia Sobotniego, яких іноді називають ще “sobotnicy”). Вона може стосуватися “суботників” – християн, що прийняли Закон Мойсея і суботній Шабат і мали певну спорідненість з юдаїзмом, однак нам не відомо про присутність “суботників” у східній Польщі. – ред.]

Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License.
Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/
або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.


<- Повернутись до попереднього розділу

Вперед до наступного розділу ->

<<- Повернутись на початок