(Це розділ мемуарів Джека Глоцера «Я пережив Голокост наперекір усьому». Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.)
Ми дійшли до лісів Лопушні на світанку. До них прилягали ліси Чесників. У селі Лопушня мешкали здебільшого поляки, натомість селяни Чесників були українцями. Ми були вражені: у лісі перебували близько 180 людей із рогатинського гетто. Я роздивився довкола і відчув, що у безпеці. Ліси були густими, а ми заховалися у них досить глибоко. Роздобути їжу було нелегко, але якось ночами нам вдавалося дістатися прилеглих полів, де селяни зберігали картоплю й овочі. Неподалік нашого сховку був невеликий водоспад, що забезпечував нас водою для пиття та вмивання. Звісно, це не вирішувало всіх проблем із чистотою. Вдень і вночі нас мучили воші.
Село Чесники.
Наше «мирне існування» тривало недовго. Якось українці з Чесників дізналися, що у лісі переховуються євреї, та повідомили німцям. Одного дня у липні 1943 року, о сьомій годині ранку, українці з Чесників разом із німцями оточили нас і почали кричати: «Verfluchte Juden» (кляті жиди) й стріляти в усі боки. Я побіг. Мій двоюрідний брат Йося Альтман гайнув за мною. Мій шкільний друг Хуне Воль біг позаду. Я озирнувся: українці гналися за нами. Лунали постріли. Я не бачив свого брата, але бачив, як падали від куль інші люди. Впав мій шкільний друг Хуне Воль — його застрелили. Тоді я зашпортався об гілку, впав і завмер. Я відчув, як хтось мене штовхає. Не знаю, чи це був українець, чи німець. Вони подумали, що мене застрелили. А я просто лежав із заплющеними очима і не ворушився. Я почув, що вони йдуть геть. Я обережно розплющив очі, не рухався. Навколо мене повсюди лежали мертві люди. Я більше не чув пострілів. Було близько другої години дня. Упевнившись, що німці та українці пішли, я вибіг із лісів у ближні поля. Побачивши рівчак, я стрибнув у нього.
Ліси над селом Чесники.
Раптом я побачив, що до мене наближаються селяни, які саме працювали у полях. Найімовірніше, вони побачили, як я тікав із лісу й застрибнув у рівчак. Вони знали, що відбулося у лісі. Підійшовши ближче, вони сказали, що вб’ють мене. Я відповів: «Переконаний, якщо ви маєте Бога у серці, ви не вб’єте мене, але якщо не маєте — вбийте, але до того дайте хоч води напитися». Я помітив, що на поясах вони мали фляги з водою і точила для серпів та кіс. Вони зняли фляги з поясів і дали мені попити. Вода була чорна, але я пив. Я був певен, що прийшов мій кінець. Мені не було лячно, я змирився з тим, що маю померти. На мій подив, коли я попив, вони пішли від мене й повернулися до роботи в полі. Я залишився лежати у рові. Я помітив, що вони збирають речі, щоб іти додому. Тоді побачив, що вони знову йдуть до мене. Я був переконаний, що вони йдуть убити мене. На диво, вони принесли мені їжу й пішли.
Я почекав, допоки не стемніло, й тоді помалу пішов назад до лісу. Ще до цих убивств у лісах, щоб упізнавати один одного, ми домовилися між собою про особливий свист. Тому, повертаючись до лісу, я насвистував в особливий спосіб. Я почув, як хтось засвистів у відповідь. Вони запитали моє ім’я, і я сказав. Тоді ці люди вилізли з кущів. Їх було шестеро, а поміж ними — мій двоюрідний брат Йося Альтман. Йося розповів мені, що бачив, як застрелили племінника Cахара Гаузера, який був із нами увесь час.
© 2022 Український центр вивчення історії Голокост, Київ. Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License. Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/ або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.
<- Повернутись до попереднього розділу