(Це розділ мемуарів Джека Глоцера «Я пережив Голокост наперекір усьому». Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.)
Повернувшись до лісів, ми побоялися йти до попереднього сховку, де німці й українці скоїли вбивства. Ми вирішили перейти на інший бік Лопушні, ближче до лісів Підвисокого. Село Підвисоке населяли здебільшого поляки. Один будинок стояв на краю лісу. Ми ризикнули й постукали у двері. Двері відчинив селянин-поляк (я забув його ім’я). Побачивши нас, він спершу дуже злякався і не хотів впускати у дім. Потім він подивився на нас, перехрестився і таки впустив. Він дав нам хліб і молоко. Той хліб і молоко оживили нас. Ми цілували йому руки, а він розплакався разом із нами. Ми сказали йому, що декілька днів ховатимемось у лісах Підвисокого. Ті ліси не були такими густими, як біля Лопушні. Ми знали, що зрештою нам доведеться звідти піти. Кожного вечора він приносив нам їжу. Одного вечора він прийшов і сказав нам, що завтра поїде до Рогатина у справах, тому нам не варто чекати на нього з їжею. Однак він приніс нам достатньо хліба на дві доби. Почувши, що він їде до Рогатина, я благав його зайти у будинок, де я залишив своїх брата Самуеля і двоюрідну сестру Клару Глоцер (сестру Тоні Чекай). Я пояснив, що вони ховаються у будинку Сікорського — він знав, де це. Я попросив його сказати братові, щоб повернувся разом із ним і приєднався до мене у лісах Підвисокого.
За два дні селянин-поляк сказав мені, що бачив мого брата і двоюрідну сестру. Брат передав, що незабаром прийде і приєднається до мене. У мене склалось враження, що брат не повірив селянинові. Я чекав і чекав, однак брат не з’явився. Я навіть сказав тому поляку, що як залишу ліси Підвисокого, завжди повідомлятиму йому про своє місце перебування, на випадок, якщо прийде брат. Після визволення я дізнався, що за два тижні до визволення їх зрадив чоловік, який ховав їх у власному будинку після Сікорського. Моїх брата Самуеля і двоюрідну сестру Клару Глоцер німці вбили за два тижні до визволення. Кілька братових знайомих розповіли, що він завжди казав, що має брата у лісах Підвисокого і планує приєднатися до нього. На жаль, йому це так і не вдалося.
Моєму братові Самуелю було 17, коли його вбили. Він був дуже розумним хлопцем. Я рівнявся на нього, хоча він був молодшим за мене. Він був відмінним учнем. Коли батько відправився до США, він працював на маминого брата Моріца Барбана, адвоката. Дядько часто казав матері, що брат — природжений адвокат. Мама дуже ним пишалася. До визволення я завжди вірив, що він виживе. Але цього не трапилося. Після визволення, коли я дізнався, що з ним сталося, я повідомив радянській владі ім’я українця, який видав брата німцям (я вже не пам’ятаю його імені). Радянське керівництво депортувало зрадника у Сибір.
Ми переховувалися у лісах Підвисокого близько двох тижнів. Урешті селянин-поляк сказав, що дуже жалкує, проте не може більше допомагати нам. Ми й не знали, що він прихистив у своєму будинку ще одну єврейську сім’ю. Їхнє прізвище було Ахт, у них було немовля. Я підтримував зв’язок із сім’єю Ахтів після війни. Вони емігрували до Ізраїлю. Пан Ахт помер минулого року[57].
[57] Це трапилося близько 1999 року. — Ред.
© 2022 Український центр вивчення історії Голокост, Київ. Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License. Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/ або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.
<- Повернутись до попереднього розділу