(Це розділ мемуарів Джека Глоцера «Я пережив Голокост наперекір усьому». Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.)
Одне з багатьох копаних заглиблень, що могло бути прихистком.
Ліс за Лопушнею, 2018 рік.
Одного ранку на початку березня 1944 року я прокинувся і згадав, що наш мішок для картоплі порвався. А голки з ниткою в нас не було. Через те, що ми мали лише одну пару черевиків, іти з Грінбергом випало мені, а мій двоюрідний брат і дружина Грінберга залишилися. Ми пішли до сховку Волів, бо в них була голка з ниткою. Волі ховалися приблизно за два кілометри від нас. Ми почали зашивати мішок. Раптом почули постріли. Через відлуння важко було розрізнити, де стріляють. Однак чомусь у мене було передчуття, що постріли лунають зі сторони нашого сховку.
Ми поверталися дуже обережно. Підійшовши ближче, ми побачили українця у формі. Ці українці називали себе «бандерівцями»[60] на честь їхнього лідера Бандери. Вони займалися знищенням поляків і євреїв[61]. Він помітив нас і почав стріляти. Ми побігли. Він продовжив стріляти, але не погнався за нами. Ми зрозуміли, що в нашому сховку були ще інші. Сніг навколо сховку був заплямований кров’ю.
Ми побігли до Волів і розповіли їм, що трапилося. Я роздивився свій кожух і помітив гарячі дірки від куль. Кулі не влучили в мене, бо кожух був завеликим. Ми з Волями втекли й сховалися у рові. Глибоко в серці я вже знав, що всі інші мертві, й мій двоюрідний брат Йося Альтман, дружина Грінберга та інші чотирнадцять людей, які там ховалися.
Студійний портрет родини Альтманів, імовірно Рогатин, близько 1938 року. Сидять Джекові тітка Малка та дядько Макс; стоять, зліва направо, їхні діти: Йося, Клара й Ізя.
Йосі Альтману було 18. Ми були дуже близькими. Все наше життя ми прожили під одним дахом. Його матір, Малка Альтман, була сестрою мого батька. Його батько, Макс Альтман, емігрував до США разом із моїм батьком. Йося був чудовим учнем. Він був останнім членом родини, що лишився зі мною. Після цієї трагедії я почувався геть самотнім.
Коли стемніло, ми вибігли з лісів на околиці села. Помітили будинок і постукали у двері. Ніхто не відповів. Ми зайшли всередину. Будинок стояв запустілий. Ми переховувалися там близько двох тижнів. Одного дня повернувся власник — це був поляк. Побачивши нас, він налякався більше, аніж ми. Він сказав нам, що ми можемо залишатися у будинку. Сам він мешкав у Лопушні, лише час від часу навідувався перевірити хату.
Приблизно у квітні 1944 року, разом із відлигою, ми повернулися до лісів. Чомусь у лісах ми почувалися безпечніше, попри все, що там трапилося. Була постійна проблема з їжею. Ми їли раз на добу: трохи хліба й картоплину. Наснаги нам надавали хороші новини, які ми почули від поляків. Вони розповіли, що російська армія наблизилася вже до Тернополя, за якихось 70 кілометрів від нас. Новина вселяла надію, що ми, можливо, виживемо.
Однієї ночі, наприкінці квітня 1944 року, ми спробували піти в село. Там мешкали поляки. Зокрема один поляк (не пригадую його імені) давав нам їжу. Якби не він, ми б померли з голоду. У селі були й інші поляки, які підбадьорювали нас добрими новинами про хід війни, це вселяло надію. Саме цієї ночі, по дорозі до села, ми почули постріли, несподівано побачили полум’я. Українці дізналися, що поляки допомагають євреям[62]. Вони застрелили поляків і спалили їхні будинки. Серед застрелених були діти й старші люди. Ми були глибоко шоковані. Ми почувалися винними, адже ці люди загинули через нас. Побачивши їхні тіла поруч зі спаленими домівками, ми відчували лють і огиду. Ми передчували, що наші страждання скоро завершаться. Люди, які допомагали нам виживати, не мали бути покарані. Серцем я відчував, що буду змушений помститися. Я знав, що мені нічого втрачати. На той час я все ще сподівався, що мій брат Самуель живий.
Ми повернулися до лісів. Одного дня, коли пекли картоплю, ми почули над головою гуркіт літаків. Літаки почали стріляти (вочевидь, коли побачили дим), однак, на нашу велику радість, ми помітили російську зірку. Ми знали, що вже скоро завершиться наше життя, наче в загнаних тварин. Із дня на день ми чекали від поляків звістки, що радянська армія — поруч. Нам треба було бути дуже обачними, бо ж бандерівці лютували. Вони знали, що мають обмаль часу, тому намагалися влаштувати якнайбільше шкоди. Приблизно наприкінці травня 1944 року радянська армія почала швидкий рух із Тернополя у нашому напрямку. Ми все ще ховалися, сподіваючись, що радянська влада дістанеться до нас швидше, аніж бандерівці. В пошуку безпеки ми переходили з місця на місце.
[60] Степан Бандера був лідером загалом молодшої і більш радикальної фракції Організації українських націоналістів (ОУН) від 1940 року. Слово «бандерівці» вживали як опоненти, так і прихильники ОУН(б)—ОУН(р). — Ред. [61] Так думка часто трапляється у єврейських мемуарах воєнної доби, однак насправді історія є значно складнішою. Основна мета ОУН і усіх українських націоналістичних організацій полягала у створенні нерадянської незалежної української держави. Розкол під час війни всередині ОУН щодо політики й стратегії призвів до різних дій і жорстокого внутрішнього конфлікту. Партизанські дії були спрямовані на радянську владу, нацистів і всіх тих, кого вони вважали колаборантами, зокрема місцевих поляків, євреїв та українців. Своєю чергою, бандерівців та інших націоналістів вистежували й убивали як радянські, так і німецькі сили, й у Рогатині також. Зіткнення, описані у цих мемуарах, були реальними та смертельними. Історики в Україні, в інших країнах Європи та у Північній Америці, як-от П. Р. Магочі, Т. Снайдер, О. Зайцев, Т. Курило, В. В’ятрович, І.-П. Химка, П. А. Рудлінг, задокументували та проаналізували (і досі це роблять) повнішу та складнішу картину. — Ред. [62] У 1943–1944 рр. під час Другої світової війни й нацистської окупації на теренах Волині та Східної Галичини відбувалось україно-польське протистояння, що має свої витоки та причини у міжвоєнному періоді. Внаслідок жорстокого та кривавого етнічного конфлікту було вбито десятки тисяч цивільних людей: поляків і українців. Найімовірніше, згадана трагедія пов’язана саме з цим, а не з допомогою євреям. — Ред.
© 2022 Український центр вивчення історії Голокост, Київ. Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License. Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/ або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.
<- Повернутись до попереднього розділу