Трагедія у нашому сховку у лісах Лопушні, березень 1944 року; Повернення до лісів, квітень 1944 року
(з мемуарів Джека Ґлоцера “Я пройшов через німецький Голокост наперекір усьому”)

[Це розділ мемуарів Джека Ґлоцера “Я пройшов через німецький Голокост наперекір усьому“. Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.]

One of many man-made depressions in the forest outside Lopushnia

Одне з багатьох заглиблень, зроблених людиною у лісі за Лопушнею, що могло служити прихистком. Фото © 2018 Джей Осборн.

Одного ранку на початку березня 1944 року я прокинувся і згадав, що наш мішок, який ми використовували, щоб носити картоплю, порвався. Через те, що у нас була лише одна пара черевик, Ґрінберґ і я покинули наш сховок, мій кузен і дружина Ґрінберґа залишилися у ньому. Ми пішли до сховку Волів – бо знали, що там була голка з ниткою. Місце Волів знаходилось приблизно за 2 км від нас. Ми почали зашивати мішок. Раптом почули постріли. Через відлуння у лісах важко було розрізнити, з якого напряму йшли постріли. Чомусь у мене було передчуття, що вони лунали зі сторони нашого сховку.

Ми почали повертатися, але були дуже обережними. Підійшовши ближче, ми побачили українця, який був вдягнений у форму. Ці українці називали себе “бандерівцями” [25] у честь їхнього лідера Бандери. Їхньої місією було знищити поляків та євреїв. [26] Він помітив нас і почав стріляти. Ми бігли. Він продовжував стріляти, але не побіг за нами. Ми знали, що їх було більше у місці сховку. Сніг навколо сховку був заплямований кров’ю.

Altman family portrait, about 1938

Сімейний портрет Альтманів, близько 1938 року. Джекові тітка Малка та дядько Макс сидять; зліва направо стоять: їхні діти Йосі, Клара та Ізі. Джерело:
сімейна колекція Ґлоцерів-Барбанів.

Ми побігли до Волів і розповіли їм, що трапилося. Я поглянув на пальто, в яке був одягнений, – воно було пронизане спаленими дірками від куль. Кулі не досягли мене, бо пальто було завелике на мене. Ми втекли з Волями до рову. Глибоко в серці я знав, що всі інші були мертві, включно з моїм кузеном Йосі Альтманом, дружиною Ґрінберґа та близько 14 людьми, які ховалися з нами.

Йосі Альтману було 18. Ми були дуже близькими. Все наше життя ми жили у одному будинку. Його матір Малка Альтман була сестрою мого батька. Його батько Макс Альтман емігрував до США разом із моїм батьком. Йосі був чудовим учнем. Бувши з ним, я все ще відчував, що маю сім’ю. Після цієї трагедії я почувався цілком самотнім.

Коли стемніло, ми вибігли з лісів на околиці села. Помітили будинок та постукали у двері. Ніхто не відповів. Ми зайшли всередину. Будинок не був зайнятий. Ми переховувалися там близько 2 тижнів. Одного дня повернувся власник – це був поляк. Побачивши нас, він налякався дужче, аніж ми. Він сказав нам, що ми можемо залишатися у будинку, тому що він мешкав у Лопушні; час від час він навідувався до цього будинку.

Приблизно у квітні 1944 року, коли сніг почав топитися, ми повернулися до лісів. Чомусь ми почувалися безпечніше у лісах, незважаючи на все, що там трапилося. Існувала постійна проблема з їжею. Ми їли одну страву на день, трохи хліба та картоплину. Нас тримала на ногах хороша новина про війну, що ми почули від поляків. Вони розповіли нам, що російська армія наблизилася до Тернополя, за якихось 70 км від нас. Новина вселяла надію, що, можливо, ми виживимо.

Однієї ночі, наприкінці квітня 1944 року, ми спробували піти у село. Мешканцями села були поляки. Зокрема, один поляк (не пригадую його імені), допомагав нам з їжею. Якби не він, ми б померли з голоду. У селі були й інші поляки, які допомагали нам добрим словом про війну, що давало надію. Конкретно цієї ночі, коли ми йшли у село, ми почули постріли, несподівано ми побачили полум’я вогню. Українці дізналися, що поляки допомагали євреям. Вони застрелили поляків і спалили їхні доми. Серед застрелених були діти й старші люди. Ми були справді шоковані. Оскільки ці люди втратили життя через нас, ми почувались винними. Побачивши їх застреленими навколо їхніх спалених домів, ми відчули лють та огиду. Ми мали передчуття, що наше випробування підходило до кінця. Люди, які допомагали нам, не мали бути покарані. Якось я відчував серцем, що буду змушений помститися за все, що сталося. Я знав, що мені нічого втрачати. На той час я все ще сподівався, що мій брат Самуель живий.

Ми повернулися до лісів. Одного дня, печучи картоплю, ми почули шум літаків над нами. Літаки почали стріляти (вочевидь, коли побачили дим), але на нашу велику радість, ми зауважили російську зірку на літаках. Ми знали, кінець наших життів, як тварин у втечі, наближався. З дня на день ми чекали почути від польських людей, що радянська армія – поруч. Нам слід було бути дуже обачними, бо ми знали, що бандерівці лютували. Вони знали, що у них обмаль часу, тому намагалися влаштувати якнайбільше побоїщ. Приблизно наприкінці травня 1944 року радянська армія почала просуватися дуже швидко у нашому напрямку від Тернополя. Ми все ще ховалися, надіючись, що радянська влада дістанеться до нас швидше, аніж бандерівці. Ми переходили з місця на місце, намагаючись перебувати у безпеці.

Переклад Наталія Курішко.


[25] [Banderowce (більш вживано – Banderowcy) – польський варіант написання українського слова “бандерівці” – або Banderites англійською – що названі за Степаном Бандерою, лідером загалом молодшої та більш радикальної фракції Організації українських націоналістів (ОУН) від 1940 року. Термін вживався як опонентами, так і прихильниками ОУН-Б/ОУН-Р. – ред.].

[26] [Така характеристика часто з’являється у єврейських мемуарах воєнної доби; повна історія – значно складніша. Основна мета ОУН та усіх українських націоналістичних організацій полягала у створенні нерадянської незалежної української держави. Розкол під час війни всередині ОУН щодо політики й стратегії призвів до різних дій та жорстокого внутрішнього конфлікту. Деякі воєнізовані партизанські дії були по-різному спрямовані на радянців та нацистів та будь-кого, кого вони розглядали як колабораціоністів з іноземними окупантами, включаючи певних місцевих поляків, євреїв та українців. Своєю чергою, бандерівців та інших націоналістів вистежували та вбивали як радянські, так і німецькі сили, у тому числі й в Рогатині. Ті зіткнення, описані у цих мемуарах, були водночас реальними та смертельними. Історики в Україні, в інших країнах Європи та у Північній Америці, такі як, наприклад, П.Р. Маґочі, Т. Снайдер, І.-П. Химка, П.А. Рудлінг, задокументували та проаналізували (і досі це роблять) більшу та складнішу картину. – ред.]

Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License.
Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/
або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.


<- Повернутись до попереднього розділу

Вперед до наступного розділу ->

<<- Повернутись на початок