Прибуття радянської армії у село Лопушня, 6 червня 1944 року
(з мемуарів Джека Ґлоцера “Я пройшов через німецький Голокост наперекір усьому”)

[Це розділ мемуарів Джека Ґлоцера “Я пройшов через німецький Голокост наперекір усьому“. Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.]

4 та 5 червня 1944 року ми почули постріли. Ми припустили, що бій відбувався дуже близько від нас. 6 червня 1944 року стрілянина вщухла. Ми відправили молодого хлопця у село. Йому було 10. Його звали Кіммел. (У 1970 році, коли я вирушив до Канади, щоб відвідати церемонію Бар-Міцва сина моєї кузини Лусі Ґлоцер Філіпа, Кіммел приїхав побачити мене. Дивовижно, він не пам’ятав або ж заблокував свій розум від того, що трапилося з нами впродовж тих часів). Він був дуже молодий, тому не боявся піти у село. Ми з нетерпінням чекали його повернення.

In the village of Łopuszna

У селі Лопушня. Фото © 2018 Джей Осборн.

Раптом ми побачили, як він біг і кричав до нас вийти зі сховку. Ми заледве усвідомлювали, що він говорив. Але побачивши його радісне обличчя, ми знали, що він йшов із добрими новинами. Заспокоївшись, він розповів нам, що російські солдати визволили село Лопушня. Всі ми почали плакати, не вірячи, що ми – вільні. Ми почали бігти дуже швидко до села. Досі нам слід було бути обачними, щоб нас не спіймали бандерівці.

Коли ми нарешті увійшли у село Лопушня, то наблизились до російських солдат. Ми сказали їм, що ми – євреї та що трапилося з нами. Чомусь вони не видавалися враженими чи здивованими тим, що ми їм розповідали. Сидячи у лісах, ми часто говорили між собою, якщо ми виживимо за будь-яких обставин, то передбачали, що люди ставитимуть нас на п’єдестал, жалітимуть та намагатимуться допомогти. Але зараз, коли ми були вільні, ми переповідали нашу історію солдатам, які були нашими визволителями, – а вони просто дивилися на нас порожніми поглядами.

Пізніше ми дізналися причину їхньої відповіді нам. Вони також втратили більшість тих, кого любили через кігті німецьких варварів. Вони поділилися з нами випадком, як перед їхніми очима спалили село з людьми живцем, розповіли про винищення німецькими тваринами перед відступом і про тисячі російських цивільних, які були вбиті. Тоді ми зрозуміли, що ми не єдині, хто постраждав під час жахливої війни.

Ми все ще були голодні. На жаль, радянські солдати не допомагали нам з їжею, бо й самі відчували голод. Ми мусили повертатися до польських фермерів по їжу. Вони були добрими до нас і давали нам молоко і хліб.

Ми не могли повернутися до Рогатина, бо ходили чутки, що німці досі там, й існувала можливість відступу радянської армії. Ми вирішили грати безпечно і повернулися в місто Бережани, що ближче до Тернополя; ми були певні, що Тернопіль перебував під радянською окупацією впродовж певного часу.

Коли ми наблизилися до ще декількох радянських солдатів, ситуація була такою ж. Їхня відповідь – також. Радянська армія була у поганій формі. Солдати були голодні; вони виглядали майже як ми. Вони не дивилися нас як переможні визволителі – як ми уявляли.

Переклад Наталія Курішко.


[27] [Інші спогади рогатинських євреїв та історичні записи датують, що радянська армія відправилася на захід до Рогатина у липні 1944 року. – ред.]

Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License.
Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/
або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.


<- Повернутись до попереднього розділу

Вперед до наступного розділу ->

<<- Повернутись на початок