(Це розділ мемуарів Джека Глоцера «Я пережив Голокост наперекір усьому». Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.)
4 і 5 червня 1944 року ми почули постріли. Ми припустили, що бій дуже близько. 6 червня 1944[63] року стрілянина вщухла. Ми відправили молодого хлопця у село. Йому було десять. Його звали Кіммель. (У 1970 році, коли я їздив до Канади на церемонію Бар-Міцва Філіпа, сина моєї двоюрідної сестри Лусії Глоцер, ми з Кіммелем бачилися знов. Дивовижно, але він не пам’ятав або ж заблокував спогади про те, що трапилося з нами впродовж тих часів.) Він був ще малий, тому не боявся піти у село. Ми з нетерпінням чекали на його повернення.
У селі Лопушня, 2018 рік.
Раптом ми побачили, що він біжить і кричить, що можна виходити зі сховку. Ми заледве розуміли, що він говорить. Однак його радісне обличчя підказувало, що новини хороші. Заспокоївшись, він розповів нам, що російські солдати визволили село Лопушня. Всі ми почали плакати, не вірячи, що ми — вільні. Ми швидко побігли до села. Нам досі слід було стерегтися бандерівців.
Коли ми нарешті прибігли у село, то підійшли до російських солдатів. Ми розказали їм, що ми — євреї та що з нами трапилося. Чомусь вони не видавалися враженими або здивованими тим, що ми їм розповіли. Сидячи у лісах, ми часто говорили про те, що якщо виживемо, то нас носитимуть на руках, жалітимуть і намагатимуться допомогти. Але зараз, після визволення, ми переповіли свою історію солдатам-визволителям, а вони просто дивилися на нас порожніми очима.
Пізніше ми дізналися, чому так. Вони також втратили більшість тих, кого любили, від кігтів німецьких варварів. Вони розказали, як на їхніх очах спалили село з людьми живцем, розповіли про винищення, про те, що німецькі тварини чинили перед відступом, і про тисячі убитих цивільних росіян[64]. Тоді ми зрозуміли, що не єдині, хто страждав під час цієї жахливої війни.
Ми все ще були голодні. На жаль, радянські солдати не могли дати нам їжі, бо й самі голодували. Ми мусили просити їсти у польських селян. Вони були добрими до нас і давали нам молоко й хліб.
Ми не могли повернутися до Рогатина, бо ходили чутки, що німці досі там, а радянська армія може відступити. Ми вирішили перестрахуватися й повернулися в Бережани, поблизу Тернополя. Ми точно знали, що Тернопіль уже довший час під радянською окупацією.
Коли ми спілкувалися з іншими радянськими солдатами, ситуація не відрізнялася. Їхня реакція — також. Радянська армія була у поганому стані. Солдати були голодні, вони виглядали майже як ми. Вони не були схожими на тих переможців-визволителів, що ми уявляли.
[63] Згідно з іншими спогадами рогатинських євреїв та історичними записами, радянська армія розпочала наступ у бік Рогатина у липні 1944 року. — Ред. [64] Очевидно, йдеться про радянських громадян. У багатьох документах і спогадах з європейських країн солдатів Червоної армії називали «росіяни», ідентифікуючи Росію з СРСР. Проте, коли йдеться про історію Другої світової війни, боротьбу з нацизмом, маємо пам’ятати, що до складу Червоної армії входили представники багатьох етнічних спільнот, що були під комуністичним режимом і мали радянське громадянство, зокрема мільйони українців, родини яких жорстоко замордували нацистські окупанти. — Ред.
© 2022 Український центр вивчення історії Голокост, Київ. Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License. Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/ або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.
<- Повернутись до попереднього розділу