Повернення до Рогатина – кінець червня 1944 року
(з мемуарів Джека Ґлоцера “Я пройшов через німецький Голокост наперекір усьому”)

[Це розділ мемуарів Джека Ґлоцера “Я пройшов через німецький Голокост наперекір усьому“. Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.]

Ми перебували у Бережанах близько двох тижнів. Коли почули, що Львів звільнено, то знали, що Рогатин уже також знаходиться під радянською окупацією. [28] Ми вирішили повернутися до Рогатина. Нам все ще слід було бути дуже обачними, бо бандерівці були активними вбиваючи.

Soviet army troops in a Ukrainian village

Війська радянської армії в українському селі на східному фронті у 1944 році. Джерело: Вікімедіа.

На щастя, радянські солдати дозволили нам йти за ними. Час від часу вони навіть підвозили нас у своїх вантажівках. Вони висадили нас на околиці Рогатина, що називалася Бабинці. Ми пішли пішки до Рогатина і перше, що я помітив, – це чоловік, який йшов із ціпком і тримався за паркани. Поглянувши ретельніше, я впізнав його. Він був моїм добрим другом, його звали Бернард Кеслер. Я був шокований побачити його у такому стані. Він подивився на нас – і здивувався, як добре ми виглядали у порівнянні з ним. Його першими словами були: “Із якого курорту ви повертаєтесь?” На той час ми виглядали набагато краще, аніж тоді, коли лише вийшли з лісів. Нас годували польські люди, а також радянські солдати у Бережанах мали більше їжі, аніж солдати у Лопушні. Наш колір обличчя був дуже хорошим, тому що в основному ми перебували на відкритому повітрі.

Моє перше запитання до Бернарда було, чи він знав що-небудь про мого брата Шмуеля. Він знав. Спочатку він вагався розповісти мені. З його виразу та сліз у очах я знав, що він скаже мені. Зрештою, він взяв мої руки у свої і сказав, що мого брата вбили за два тижні до визволення. Усі мої надії розвіялися. Тоді я усвідомив, що єдиний, хто вижив серед братів. Спочатку я шкодував, що вижив, але згодом до мене прийшла думка, що я ще мав батька у США. З надією, що одного дня я приєднаюсь до нього. Бернард, глянувши на моє обличчя, хотів мене якось підбадьорити. Він сказав мені з радістю, що ховався із моїми кузинами Лусею та Розою та їхнім батьком Шіє Ґлоцером. Він повідомив, що вони живі і де вони жили зараз. Я обійняв його і ми двоє заплакали. Бернард пішов, але обіцяв підтримувати зв’язок.

Я вирушив до місця, де Бернард сказав, я можу знайти своїх кузин та їхнього батька. Вони перебували у будинку, яким до того володів чоловік на ім’я Амаранд. У цьому будинку були ще люди, які вижили у Рогатині. Зайшовши, я довго не міг впізнати кузин та їхнього батька. До війни кузини були гарненькими дівчатками. Зараз вони – одні шкіра та кості; їхній батько виглядав жахливо. Це возз’єднання важко описати. Ми не знали – сміятись чи плакати. Заспокоївшись, вони розповіли мені, що ховалися разом з 11 людьми у підвалі адміністративної будівлі у Рогатині. Німецькі солдати перебували наверху. Двірник цієї будівлі забезпечував їх їжею. Спочатку я подумав, яким добросердним був цей двірник. Згодом я дізнався від інших людей, які перебували у цьому сховку, про його “добру” волю врятувати євреїв. Він піддав жінок сексуальному насильству: вони були у його розпорядженні, як тварини у пастці. Кожного дня він погрожував їм, якщо вони не виконуватимуть його забаганки, він відправить їх нагору до німецьких солдат. (Мої кузини Роза та Луся Ґлоцер ніколи не відновлювали сили від випробувань. Вони постійно хворіли. Вони емігрували до Канади і стали дуже заможними, але постійно носили свій багаж за плечима, що впливав на їхнє здоров’я згодом у житті. Луся померла у липні 1999 року, а у Рози провляються усілякі захворювання).

Шіє Ґлоцер занедужав, коли почав споживати їжу. Його шлунок зменшився через брак їжі, і коли він почав їсти, у нього розвинулась важка діарея. Він ледь не помер. Я відвіз його у католицьку лікарню, перебував із ним вдень і вночі, намагаючись допомогти одужати. Існував один шанс із тисячі, але він вижив. Я відвіз його назад до доньок і ми всі жили разом. Кузини стали мені наче сестри.

Повертаючись думками назад, розумію, що ми повністю перебували у шоці і не обговорювали, що трапилося. Ми все ще не могли повірити, що живі, ми не знали, радіти чи ні. Я тужив за братом. І пішов до чоловіка, який переховував його до того, як його вбили. Чоловік розповів, що брат шукав їжу і його вбили. Я знав, що він бреше. У тому домі було вдосталь їжі. Люди сказали мені, що перед тим як німці мали піти, він зрадив усіх євреїв у сховку. Я пішов до радянських управлінців і сказав, що він – зрадник. Я мусив повідомити їм, що він вбив російських солдат. Вони б його не покарали лише за зраду євреїв. Усе пройшло успішно – його депортували до Сибіру.

Моє повернення до Рогатина було дуже сумним досвідом. Кожен кутик нагадував мені про мою сім’ю. Перебування разом із Лусею, Розою та їхнім батьком повертало спогади про всю нашу сім’ю. Вночі мені снилися кошмари. Мені снилося, що я у лісах, а німці та українці женуться за мною. Прокинувшись, я не знав, чи слід радіти, що я – живий.

Коли ми були у лісах, я уявляв наше визволення цілком по-іншому. Мабуть, підсвідомо я надіявся, що коли повернуся “додому у Рогатин”, знайду свою сім’ю. Але так не сталося.

Переклад Наталія Курішко.


[28] [Інші записи датують визволення Рогатина радянською армією 23 чи 24 липням 1944 року. – ред.]

Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License.
Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/
або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.


<- Повернутись до попереднього розділу

Вперед до наступного розділу ->

<<- Повернутись на початок