(Це розділ мемуарів Джека Глоцера «Я пережив Голокост наперекір усьому». Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.)
Ми перебували у Бережанах близько двох тижнів. Коли почули, що Львів звільнено, то зрозуміли, що й Рогатин уже під радянською окупацією[65]. Ми вирішили повернутися до Рогатина. Нам усе ще слід було стерегтися бандерівців та їхніх вбивчих дій.
Війська радянської армії в українському селі на східному фронті у 1944 році. Джерело: Вікімедіа.
На щастя, радянські солдати дозволили нам іти за ними. Час від часу вони навіть підвозили нас на вантажівках. Вони висадили нас на околиці Рогатина, у Бабинцях. Далі ми пішли пішки, і перше, що я помітив, — це чоловіка з ціпком, який ішов, спираючись на паркани. Поглянувши ретельніше, я впізнав його. Він був моїм добрим другом на ім’я Бернард Кеслер. Я був шокований через його стан. Він подивився на нас — і здивувався, наскільки краще за нього ми виглядали. Його перші слова: «Із якого курорту ви повертаєтесь?». На той час ми виглядали набагато краще, аніж тоді, коли вийшли з лісів. Нас годували поляки, а також радянські солдати у Бережанах (у них було більше їжі, ніж у солдатів у Лопушні). Наш колір обличчя був здоровим, тому що здебільшого ми перебували на відкритому повітрі.
Найперше я запитав Бернарда, чи він знає що-небудь про мого брата Самуеля. Він знав. Спочатку він вагався. Побачивши вираз його обличчя й сльози в очах, я зрозумів, що він скаже. Зрештою, він узяв мене за руки і сказав, що мого брата вбили за два тижні до визволення. Усі мої надії розвіялися. Тоді я усвідомив, що я єдиний із братів, хто вижив. Спочатку я пошкодував, що вижив, але згодом згадав, що ще маю батька у США. Можливо, одного дня я приєднаюсь до нього. Бернард, глянувши на моє обличчя, хотів мене якось підбадьорити. Він сказав, що ховався із моїми двоюрідними сестрами Лусією та Рузєю і їхнім батьком Шиєю Глоцером. Він повідомив, що вони живі, й розказав, де вони зараз. Я обійняв його, і ми обоє заплакали. Бернард пішов, але обіцяв підтримувати зв’язок.
Я вирушив до місця, де, за словами Бернарда, можу знайти своїх сестер і їхнього батька. Вони мешкали в будинку, яким до того володів чоловік на прізвище Амарант. У цьому будинку були ще інші рогатинці, які вижили. Зайшовши, я довго не міг упізнати двоюрідних сестер і їхнього батька. До війни вони були гарненькими дівчатками. Зараз — самі шкіра та кістки. Їхній батько виглядав жахливо. Це возз’єднання важко описати. Ми не знали, сміятись чи плакати. Заспокоївшись, вони розповіли, що ховалися разом з одинадцятьма людьми у підвалі адміністративної будівлі у Рогатині. Над ними перебували німецькі солдати. Двірник цієї будівлі забезпечував їх їжею. Спочатку я подумав, яким же добросердим виявився цей двірник. Згодом інші люди, які перебували у цьому сховку, розповіли про його «добру» волю до євреїв. Він піддавав жінок сексуальному насильству: вони залежали від нього, як тварини у пастці. Кожного дня він погрожував їм: якщо не задовольнятимуть його забаганки, він відправить їх нагору до німецьких солдатів. (Рузя та Лусія Глоцер ніколи не відновилися від цих випробувань. Вони постійно хворіли. Коли емігрували до Канади і стали дуже заможними, все одно постійно носили свій багаж за плечима, мали постійні проблеми зі здоров’ям. Лусія померла у квітні 1999 року[66], а Рузя багато хворіє[67].)
Шия Глоцер занедужав, коли почав нормально харчуватися. Через брак харчів його шлунок зменшився, тож після їжі в нього починалася важка діарея. Він ледь не помер. Я відвіз його до католицької лікарні[68], перебував із ним удень і вночі, піклуючись про його одужання. Заледве-заледве, але він вижив. Я відвіз його назад до доньок, і ми всі жили разом. Двоюрідні сестри стали мені за рідних.
Повертаючись думками назад, розумію, що ми перебували у глибокому шоці й не обговорювали, що з нами трапилося. Ми все ще не могли повірити, що живі, й не знали, чи радіти цьому. Я горював за братом. Я пішов до чоловіка, який переховував його під час убивства. Чоловік розповів, що брат пішов шукати їжу, і тоді його вбили. Я знав, що він бреше. У тому домі було вдосталь їжі. Люди розповіли мені, що перед німецьким відступом він видав усіх євреїв зі сховку. Я пішов до радянського керівництва і заявив, що він — зрадник. Я мусив вигадати, що він убивав російських солдатів. За загибель євреїв його б не покарали. Усе пройшло успішно — його депортували до Сибіру.
Моє повернення до Рогатина було дуже сумним. Кожен куточок нагадував про мою сім’ю. Я часто шкодував, що вижив. Перебування разом із Лусією, Рузєю та їхнім батьком пробуджувало спогади про всю нашу сім’ю. Вночі мені снилися кошмари. Мені снилося, що я у лісах, а німці та українці женуться за мною. Прокидаючись, я не знав, чи радіти, що я — живий.
Коли ми були у лісах, то уявляли наше визволення геть інакше. Мабуть, підсвідомо я сподівався, що повернуся «додому в Рогатин» та знайду свою сім’ю. Проте так не сталося.
[65] Інші записи датують визволення Рогатина радянською армією 23 або 24 липня 1944 року. — Ред. [66] Лусія одружилася з Барухом Фрідманом і прожила решту життя у Канаді. — Ред. [67] Рузя (пізніше знана як Роуз Ошер) померла у Канаді в 2011 році. — Ред. [68] Сьогодні це частина зруйнованого монастиря на північ від перетину вулиць Маркіяна Шашкевича та Галицької. — Ред.
© 2022 Український центр вивчення історії Голокост, Київ. Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License. Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/ або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.
<- Повернутись до попереднього розділу