(Це розділ мемуарів Джека Глоцера «Я пережив Голокост наперекір усьому». Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.)
Ми перебували у Бережанах близько двох тижнів. Коли почули, що Львів звільнено, то зрозуміли, що й Рогатин уже під радянською окупацією[65]. Ми вирішили повернутися до Рогатина. Нам усе ще слід було стерегтися бандерівців та їхніх вбивчих дій.
На щастя, радянські солдати дозволили нам іти за ними. Час від часу вони навіть підвозили нас на вантажівках. Вони висадили нас на околиці Рогатина, у Бабинцях. Далі ми пішли пішки, і перше, що я помітив, — це чоловіка з ціпком, який ішов, спираючись на паркани. Поглянувши ретельніше, я впізнав його. Він був моїм добрим другом на ім’я Бернард Кеслер. Я був шокований через його стан. Він подивився на нас — і здивувався, наскільки краще за нього ми виглядали. Його перші слова: «Із якого курорту ви повертаєтесь?». На той час ми виглядали набагато краще, аніж тоді, коли вийшли з лісів. Нас годували поляки, а також радянські солдати у Бережанах (у них було більше їжі, ніж у солдатів у Лопушні). Наш колір обличчя був здоровим, тому що здебільшого ми перебували на відкритому повітрі.
Найперше я запитав Бернарда, чи він знає що-небудь про мого брата Самуеля. Він знав. Спочатку він вагався. Побачивши вираз його обличчя й сльози в очах, я зрозумів, що він скаже. Зрештою, він узяв мене за руки і сказав, що мого брата вбили за два тижні до визволення. Усі мої надії розвіялися. Тоді я усвідомив, що я єдиний із братів, хто вижив. Спочатку я пошкодував, що вижив, але згодом згадав, що ще маю батька у США. Можливо, одного дня я приєднаюсь до нього. Бернард, глянувши на моє обличчя, хотів мене якось підбадьорити. Він сказав, що ховався із моїми двоюрідними сестрами Лусією та Рузєю і їхнім батьком Шиєю Глоцером. Він повідомив, що вони живі, й розказав, де вони зараз. Я обійняв його, і ми обоє заплакали. Бернард пішов, але обіцяв підтримувати зв’язок.
Я вирушив до місця, де, за словами Бернарда, можу знайти своїх сестер і їхнього батька. Вони мешкали в будинку, яким до того володів чоловік на прізвище Амарант. У цьому будинку були ще інші рогатинці, які вижили. Зайшовши, я довго не міг упізнати двоюрідних сестер і їхнього батька. До війни вони були гарненькими дівчатками. Зараз — самі шкіра та кістки. Їхній батько виглядав жахливо. Це возз’єднання важко описати. Ми не знали, сміятись чи плакати. Заспокоївшись, вони розповіли, що ховалися разом з одинадцятьма людьми у підвалі адміністративної будівлі у Рогатині. Над ними перебували німецькі солдати. Двірник цієї будівлі забезпечував їх їжею. Спочатку я подумав, яким же добросердим виявився цей двірник. Згодом інші люди, які перебували у цьому сховку, розповіли про його «добру» волю до євреїв. Він піддавав жінок сексуальному насильству: вони залежали від нього, як тварини у пастці. Кожного дня він погрожував їм: якщо не задовольнятимуть його забаганки, він відправить їх нагору до німецьких солдатів. (Рузя та Лусія Глоцер ніколи не відновилися від цих випробувань. Вони постійно хворіли. Коли емігрували до Канади і стали дуже заможними, все одно постійно носили свій багаж за плечима, мали постійні проблеми зі здоров’ям. Лусія померла у квітні 1999 року[66], а Рузя багато хворіє[67].)
Шия Глоцер занедужав, коли почав нормально харчуватися. Через брак харчів його шлунок зменшився, тож після їжі в нього починалася важка діарея. Він ледь не помер. Я відвіз його до католицької лікарні[68], перебував із ним удень і вночі, піклуючись про його одужання. Заледве-заледве, але він вижив. Я відвіз його назад до доньок, і ми всі жили разом. Двоюрідні сестри стали мені за рідних.
Повертаючись думками назад, розумію, що ми перебували у глибокому шоці й не обговорювали, що з нами трапилося. Ми все ще не могли повірити, що живі, й не знали, чи радіти цьому. Я горював за братом. Я пішов до чоловіка, який переховував його під час убивства. Чоловік розповів, що брат пішов шукати їжу, і тоді його вбили. Я знав, що він бреше. У тому домі було вдосталь їжі. Люди розповіли мені, що перед німецьким відступом він видав усіх євреїв зі сховку. Я пішов до радянського керівництва і заявив, що він — зрадник. Я мусив вигадати, що він убивав російських солдатів. За загибель євреїв його б не покарали. Усе пройшло успішно — його депортували до Сибіру.
Моє повернення до Рогатина було дуже сумним. Кожен куточок нагадував про мою сім’ю. Я часто шкодував, що вижив. Перебування разом із Лусією, Рузєю та їхнім батьком пробуджувало спогади про всю нашу сім’ю. Вночі мені снилися кошмари. Мені снилося, що я у лісах, а німці та українці женуться за мною. Прокидаючись, я не знав, чи радіти, що я — живий.
Коли ми були у лісах, то уявляли наше визволення геть інакше. Мабуть, підсвідомо я сподівався, що повернуся «додому в Рогатин» та знайду свою сім’ю. Проте так не сталося.
[65] Інші записи датують визволення Рогатина радянською армією 23 або 24 липня 1944 року. — Ред. [66] Лусія одружилася з Барухом Фрідманом і прожила решту життя у Канаді. — Ред. [67] Рузя (пізніше знана як Роуз Ошер) померла у Канаді в 2011 році. — Ред. [68] Сьогодні це частина зруйнованого монастиря на північ від перетину вулиць Маркіяна Шашкевича та Галицької. — Ред.
© 2022 Український центр вивчення історії Голокост, Київ. Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License. Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/ або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.
<- Повернутись до попереднього розділу