Служба в радянській армії, липень 1944 року — березень 1946 року

(Це розділ мемуарів Джека Глоцера «Я пережив Голокост наперекір усьому». Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.)

Приблизно впродовж місяця я перебував разом зі своїми двоюрідними сестрами Лусією, Рузєю та їхнім батьком Шиєю Глоцером.

У липні 1944 року я отримав повістку й мусив з’явитися до російського військкомату. Мене призвали до лав російської армії. Я навіть не думав, що це можливо, після усього пережитого. Крім мене призвали ще близько двадцяти єврейських чоловіків, а також групу українців. У певному сенсі ми, євреї, могли уникнути призову, однак наша совість не дозволила нам так учинити. Ми відчували, що після того, що німецькі тварини заподіяли нашому народу, ми маємо моральний обов’язок долучитися до їх знищення.

Нам потрібно було йти пішки аж до околиць Пшемисля. Тоді радянське військове керівництво видало нам уніформу і відправило військовими вантажівками у місцевість між Жешувом, Кросно і Ясло. Там ми вчилися володіти зброєю. Ця місцевість була в тилу. Ми перебували там десь до січня 1945 року.

The town square of Rybnik

Міська площа Рибника під німецьким правлінням у 1942 р. Джерело: fotopolska.eu.

До того часу розпочався російський наступ. Німці швидко відступали, але все ще йшли важкі бої. Ми досить швидко просувалися Польщею й дійшли до німецького кордону[69]. Ми брали багато німецьких в’язнів. У нас був наказ не вбивати німецьких цивільних. Однак ми його ігнорували. Вважали, що чинимо так за наші вбиті сім’ї. Зрештою, ми дійшли до містечка Рибнік поблизу Катовіце. У Рибніку йшли важкі бої — буквально від вулиці до вулиці, від будівлі до будівлі. Ми перебували у триповерховому будинку, я — на другому поверсі. Раптом снаряд влучив у будівлю на моєму поверсі й вибухнув.

Мене поранило в ліву руку. Я роззирнувся, шукаючи допомогу, однак побачив, що всі навколо — вбиті. Багато з убитих чоловіків були мені друзями, з ними я прийшов із Рогатина. Я відчув жахливий біль. Згодом прибули медики й забрали мене у тил до шпиталю. Вони перев’язали поранену руку. Я перебував там кілька днів. Потім мене перевезли до шпиталю у Катовіце. З Катовіце — до шпиталю у Львові. Я пролежав у львівському шпиталі близько двох тижнів.

Моя двоюрідна сестра Лусія Глоцер дізналася, що зі мною трапилося. Їй вдалося приїхати до Львова. Дивовижно, що вона змогла. Коли я її побачив, то не міг повірити своїм очам. Всюди українці повставали проти окупації їхньої землі радянською владою. Вона справді ризикувала життям, щоб доїхати до мене. Вона пішла зі мною до керівництва шпиталю. Просила відпустити мене на кілька днів, щоб забрати до Рогатина. Мені дозволили відпустку. Поїздка була дуже небезпечною, але нам пощастило дістатися без пригод.

Я залишався в Рогатині до завершення війни 8 травня 1945 року. Після травня 1945 року мене відкликали назад до моєї дивізії. Я доповів начальству у Львові. Ходили чутки, що нас відправлять до Японії. Однак вони не справдилися, бо за цей час Японія капітулювала. Тоді нас відіслали на поля допомагати селянам збирати врожай. До того часу радянська влада перебрала собі селянське майно. Потім нас перевели на Буковину, до Румунії[70]. З Буковини — назад до Львова.

The Sambir town square and city hall before the war

Самбірська міська площа та ратуша перед війною.
Джерело: photo-lviv.in.ua.

Уже був кінець вересня 1945 року. Зі Львова нас направили до Самбора. Ми й гадки не мали, чого очікувати в Самборі. Після приїзду нас призначили охороняти німецьких військовополонених. Саме цього я чекав увесь час, поки бігав лісами, наче дика тварина, рятуючи своє життя. Ось він я, у російській уніформі з гвинтівкою, охороняю свого ворога, який завдав стільки болю мені й моєму народові. Я не міг повірити своєму щастю. Настав час для помсти. Найперше я та інші єврейські солдати розповіли німецьким бранцям, що ми — євреї. Побачити страх у їхніх очах уже було насолодою. Ми бачили, як вони голодують і мерзнуть, і це надихало нас вірити, що ми вижили не просто так. Російські наглядачі уважно спостерігали за єврейськими солдатами: вони знали, на що ми були здатні щодо цих тварин. Але навіть споглядати їх у такому стані вже було помстою. Ми знали, що коли холоднішатиме, вони здихатимуть, як собаки. А ще ми контролювали їхні харчові пайки, тож вони помирали від голоду.

Я перебував у Самборі до початку 1946 року. Ми, єврейські солдати, дізналися, що згідно із законом ми — громадяни Польщі, тому можемо звільнитися з російської армії. Тож ми пішли до російських чиновників і зареєструвалися. Однієї ночі на початку 1946 року нас відправили на околиці Самбора, шукати в лісах бандерівців. Раптом верхи прибув російський солдат — він гукав мене на прізвище. Коли я підійшов до нього, він повідомив, що мені наказано з’явитися до керівництва дивізії у Самборі. Я повернувся до Самбора. Прийшов до керівництва і назвався. Запитав, чому мене викликали. Ніхто не знав. Це було дуже характерно для російської армії: ліва рука не знала, що робить права. Я дуже стомився, тому пішов спати.

Зранку мене розбудили старші. Вони запитали, чи хочу я покинути російську армію і поїхати до Польщі. Я боявся відповісти їм згодою (щоб мене не звинуватили в антирадянщині). Однак сказав, що дуже втомлений і моя сім’я радо чекає на мене. Мені дали буханку чорного хліба, два оселедці й сказали «їхати негайно, тебе офіційно звільнено». До Рогатина я повернувся попутками. Це був приблизно березень 1946 року.


[69] Джек Глоцер має на увазі тодішній німецький кордон. До 1939 року Рибнік був лише за 10 кілометрів від польсько-німецького кордону. Сучасний кордон пролягає за 300 кілометрів західніше від Рибника. — Ред.

[70] Імовірно, тут Джек Глоцер також має на увазі поділ тих часів. Він не називає точних місць, проте ймовірно, що це терени сьогоднішньої України. — Ред.


© 2022 Український центр вивчення історії Голокост, Київ. Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License. Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/ або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.


<- Повернутись до попереднього розділу

Вперед до наступного розділу ->

<<- Повернутись на початок