Повернення з армії до Рогатина
(з мемуарів Джека Ґлоцера “Я пройшов через німецький Голокост наперекір усьому”)

[Це розділ мемуарів Джека Ґлоцера “Я пройшов через німецький Голокост наперекір усьому“. Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.]

Я прибув на залізничний вокзал у Рогатині. Я не знав, чи хтось з євреїв все ще перебував у Рогатині. Прибувши, я не мав уявлення, яким напрямком йти. По-перше, я був сам. Я був наляканий, бо знав, що бандерівці ще вбивали. Залізнична станція знаходилася на околицях міста. Я підійшов до українця і він сказав мені, що у Рогатині була одна єврейська сім’я. Їх звали Стриєр. (Я знав їх ще перед війною). Українець розповів, що Стриєри жили у приміщенні електростанції. Я знав, де це, оскільки працював там під час німецької окупації. Пана Стриєра звали Моцє, у нього була сестра. Стриєри мали двох синів; один син і пан Стриєр були у Росії під час війни. Пані Стриєр з іншим сином ховалися разом із Лусею, Розою та їх батьком Шіє Ґлоцером. Одного дня син Стриєрів пішов на пошуки їжі і його вбили. Коли я прийшов до приміщення електростанції (електровні), Стриєри були раді побачити мене. Вони повідомили, що мав би прибути транспорт, щоб забрати нас усіх до Польщі. (Радянський союз анексував східну Польщу включно з Рогатином).

Тим часом я намагався продати будинок нашої сім’ї, оскільки у мене не було грошей. Це було важко, хоча й я мав людей, зацікавлених у купівлі. На щастя, через те, що я служив у російській армії, у мене були певні “канали” і мені вдалося продати наш будинок. Я був дуже щасливий мати гроші. Я зустрів чоловіка, який працював на борошномельній фабриці; він дав мені борошно, яке я забрав до Львова. Я продав його і поділився з ним прибутком. Я заробив трохи більше грошей.

Memorial markers at the 1943 mass grave site

Меморіальні позначки на місці масового поховання 1943 року. Фото © 2018 Джей Осборн.

Перед тим як по нас мав прибути транспорт, ми пішли до двох масових поховань, де похоронено близько 17500 євреїв. Перше масове поховання було для людей, вбитих 20 березня 1942 року. Як я попередньо писав, мене змусили ховати людей. Друге масове поховання призначалося для людей, яких поховали після 6 червня 1943 року при ліквідації ґетто. Тут поховані мої мама та брат Моше Емануель. Брат Самуель, якого вбили за два тижні до визволення, ймовірно, також похований у тій могилі: усіх убитих євреїв збирали і викидали у цю могилу. Українці вказали нам на це масове поховання, бо нас не було у місті на той час. (Я втік до лісу, а Стриєри ховалися). Могила була настільки величезна, що ми не могли повірити очам. Це був дуже травматичний досвід, який я ніколи не забуду. Ми троє сіли на землю, плачучи і знову та знову промовляючи Кадиш [29].

Тоді ми пішли до масового поховання, де я ховав людей 21, 22 та 23 березня 1942 року. Я сидів там сам, коли Стриєри бродили навколо могили. Знову і знову повторював Кадиш. Перед моїми очима стояла сцена, яку я засвідчив тими холодними березневими днями 1942 року. З важкістю на серці ми повернулися до приміщення електростанції. Ми почали готуватися до відправлення.

Переклад Наталія Курішко.


[29] Єврейська молитва, що промовляється під час щоденного ритуалу у синагозі та скорботними на громадських служіннях після смерті близького родича.


Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License.
Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/
або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.


<- Повернутись до попереднього розділу

Вперед до наступного розділу ->

<<- Повернутись на початок