(Це розділ мемуарів Джека Глоцера «Я пережив Голокост наперекір усьому». Натисніть тут, щоб повернутися до змісту.)
У червні 1949 року я прибув до Бремергафена (німецький порт). Після ще кількох бюрократичних процедур я сів на борт військового корабля під назвою «Генерал Гаузер», що мав переправити мене до Нью-Йорка. Коли я прибув до пристані у Нью-Йорку, мене прийшли зустріти багато родичів. До цього я ніколи не бачив своїх тіток чи кузенів. Мої тітки емігрували до США ще перед моїм народженням, а мої кузени були малими, а деякі народилися у США. Я очима шукав батька. Ніхто не хотів повідомити мені жахливу новину про те, що 2 квітня 1949 року мого батька не стало. Я вважав це своїм другим Голокостом. Згодом я з’ясував, що його здоров’я погіршилося, коли він дізнався, що сталося з його дружиною, синами й усією сім’єю.
Моя тітка Роуз Альтман (сестра батька), з якою тато прожив аж до смерті, вирішила, що трагічну новину мені має розповісти дівер Тоні Чекая, Герберт Флейсіг. Герберт Флейсіг був одружений із сестрою Тоні Чекая, Адель (Адель разом із сином вбили під час Голокосту). Вони гадали, що Герберт, відчуваючи власну скорботу, міг повідомити мені про смерть батька. Та мені вже не треба було нічого повідомляти. Я зрозумів, що втратив свого єдиного близького родича — батька.
Я відсидів Шива й тоді пішов до храму, щоб прочитати Кадиш. Організував пам’ятник на могилі батька. Я просто не міг змиритися з фактом, що не побачив батька живим хоча б ненадовго. Я навіть шкодував, що приїхав до США. Мої тітки та кузени намагалися витягти мене з депресії, та все намарне. Я просто плив за течією, з дня на день. Я жив у тій самій кімнаті, що й мій батько, з тіткою Роуз та її донькою Еттою. Я відчував, що вони не можуть зрозуміти мене. Я навіть не пробував розповідати їм, через що пройшов. У ті дні ніхто з тих, хто вижив, не говорив про пережите за час Голокосту, — все одно ніхто б цьому не повірив.
Я вважав, що мене назвуть брехуном, якщо розповім комусь про свої страждання. Гітлер мав рацію, сказавши, що винищуватиме євреїв настільки масштабно, що ніхто у це не повірить. Ті, хто пережив Голокост, ховали власний досвід глибоко у душах. Іноді ми, що вижили, говорили про пережите між собою. Тому нам було комфортно перебувати серед новоприбулих, яких американці називали «зеленими» (англ. greeners).
Відтак я зустрів своє майбутню дружину Броню Волцер у 1950 році, і я міг нормально ділитися пережитим із нею. Я відчував, що вона розуміє мене. Я підтримував зв’язок із Лусією та її батьком, навідував їх у Канаді. Вони також не обговорювали власні випробування за часів війни. Лусія померла на Песах у 1999 році, так і не розповівши дітям і онукам свою історію виживання. Між нами завжди був зв’язок. Коли Лусія померла, я пережив величезну втрату.
Мій перший рік у США був дуже бурхливий. Я просто не міг знайти себе. Мене постійно мучили кошмари минулого. Якимось робом, за допомогою дружини та її батьків, я налагодив успішне й продуктивне життя. У 1954 році я став батьком. Нашу доньку Террі, безцінний подарунок, ми назвали на честь моєї матері Тоби. У 1958 році народився мій син Мітчел — його ми назвали на честь мого батька Меїра. Лиш тоді я усвідомив, що уся моє боротьба за виживання не була даремною. Я вважаю себе успішною та щасливою людиною.
Я став дідусем Джефрі та Майкла.
Так сталось, що «остаточне розв’язання» Гітлера виявилося не таким вже й остаточним. Я думаю, що мої діти та внуки — диво мого виживання.
Я вірю у перемогу добра над злом.
ברוך השם – Барух Ха-шем – Слава Богу!
Джек Глоцер
Липень 2000 року
© 2022 Український центр вивчення історії Голокост, Київ. Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivatives 4.0 International License. Щоб переглянути копію ліцензії, перейдіть за адресою http://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/ або відправте лист на адресу Creative Commons, PO Box 1866, Mountain View, CA 94042, USA.
<- Повернутись до попереднього розділу