Спогади Бориса Арсена Моя Гірка Правда

This page is also available in English.

Борис С. Арсен; Моя гірка правда – Я і Холокост на Прикарпатті; Надвірнянська друкарня; 2004 рік.

Вступ

Дивна властивість людської пам’яті: Я можу забути, чим пригощала мене вчора дружина Олена Михайлівна, але пережиті події шестидесятирічної давності, немов вчорашні, у всіх деталях поставали перед очима сьогодні і просились на сторінки споминів.

Спогади Бориса Арсена (уроджений Борис Аксельрад) є незвичайними в багатьох відношеннях серед особистих історій євреїв про Голокост у Рогатинському районі. Арсен виріс у хуторах і селах поблизу Рогатина, і знав як сільське, так і міське життя району. Він пережив не лише Рогатинське ґетто, а й в’язницю гестапо в Тернополі, німецький концентраційний табір смерті Аушвіц II-Біркенау в Польщі та концтабір примусової праці Бухенвальд у Німеччині (див. «Поміж людьми і тварюками» Пола Трепмана паралельна історія). Як і багато інших, хто уцілів, автор завдячував своїм життям діям невеликої кількості праведникам-неєвреям; Арсен – один із небагатьох євреїв з околиць Рогатина, хто успішно подав заявку на визнання свого рятівника на Стіні Пошани Яд Вашем на Горі Пам’яті, і єдиний, чий рятівник був убитий частково за його рятувальні дії. На відміну від майже всіх інших євреїв, які уціліли, Арсен залишився в Західній Україні після закінчення війни і до кінця свого життя; в той час як кілька інших євреїв залишилися в регіоні «Прикарпаття» (українські Карпати та їх передгір’я в Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій та Закарпатській областях сьогодні, з’єднуючи південно-східну Польщу, Чехословаччину та Румунію в міжвоєнний період), ми не знаємо про інших, хто опублікував свій досвід до, під час і після війни.

Окрім розповіді про особисту історію Арсена, спогади містять кілька розділів, які разом дають огляд історії регіону та його демографії, зокрема сіл, містечок і міст, де він жив, а також інших визначних місць на західній Україні, які він вивчав. Його дослідження було особливо ретельним щодо подій, людей і наслідків Голокосту, з особливим наголосом на регіональних причинах знищення галицьких євреїв, що зробило його одним із перших опублікованих досліджень місцевого свідка та історика незабаром після здобуття Україною незалежності.

Оскільки ці спогади були написані українською мовою та видані друкованим способом лише в Західній Україні, книга не є добре відомою серед єврейських громад, які уціліли, та діаспори в інших країнах за кордоном. Цим резюме ми прагнемо представити ці спогади більшій кількості читачів і, сподіваємось, надихнути інших використовувати їх для власних історичних досліджень Голокосту в Рогатині та його регіоні. «Єврейська спадщина Рогатина» дякує Рогатинській центральній бібліотеці за надану нам копію спогадів Арсена, яку ми прочитали, щоб зробити цей зміст.

Зміст спогадів

Текст поділено на 32 розділи, а також передмову та післямову з фотографіями та іншими ілюстраціями, а також 25 сторінками кольорових і чорно-білих фотографій у кінці. Як зазначалося вище, матеріал приблизно розділено на три типи розділів, які охоплюють: життя автора до, під час і після Голокосту; регіональна історія та демографія; історичні відомості про Голокост, особливо на території південно-східної Польщі – сьогодні – Західної України. Особиста історія Арсена організована в хронологічному порядку, а інші матеріали вкраплені в текст в окремих тематичних розділах. Кілька розділів містять деякі аспекти всіх трьох типів історії.

Розділи згруповані тут за типом із оригінальною нумерацією:

Особиста історія Арсена

Від автора
1.Звідкіль я родом?
2. Село Чесники
3. На самостійний шлях життя
4. Так все починалося
8. Напередодні та в перші дні нацистської окупації
12. Геттівські будні Рогатина
13. Життя в гетто після першої акції в Рогатині
14. Я на роботі
15. Під чужим іменем
21. Життя продовжується
22. Відлуння Сталінграда
23. Приїзд у гості мого “батька”
24. У Тернопільській тюрмі
25. В “гостях” у Біркенау
26. У Бухенвальді і його командах
28. На волі і свободі
29. Під радянським конвоєм
30. На Батьківщині.
31. В Івано-Франківську

Регіональна історія та демографія (Рогатинський район та за його межами)

5. Коротко про Рогатин і Рогатинщину
6. З історії поселення євреїв у Рогатині та на Рогатинщині
7. Про що не слід забувати

Історія Голокосту (загальна та регіональна)

9. Як це починалось і відбувалось
10. Місто Надвірна
11. Як знищено єврейську громаду в Коломиї
16. Як помер єврейський Рогатин
17. Як і коли вмерла решта єврейства сіл, міст і містечок Прикарпаття
18. Про що говорять цифри?
19. Голокост і українська поліція
20. Голокост і церква
27. На пам’ятку прийдешнім
32. Тут залишились живими тільки ми!
Післямова

Коротка біографія автора

До війни

Борис Аксельрад народився наприкінці 1921 року в селі Чесники, приблизно за 10 км на схід від Рогатина, щоб його матері Міріам могла приймати пологи акушерка з її родини. Батько Бориса Шимон-Хаїм був родом із села Підкамінь, що приблизно за 10 км на північний захід від Рогатина, і родина жила на власному хуторі неподалік від сімей братів і сестер Шимона-Хаїма, які також займалися господарством. Аксельради були ортодоксальними євреями, які жили в добрих стосунках зі своїми сусідами-фермерами поляками та українцями; інші євреї в Підкаміні займалися ремеслами та дрібною торгівлею. У міжвоєнні роки підкамінська єврейська громада утримувала синагогу, де функції рабина виконували по черзі найосвіченіші члени, а хедером керував меламед за контрактом. Синагога також слугувала місцем зборів громади для публічних оголошень і рішень, інколи запрошували шановного рабина з Рогатина, щоб допомогти вирішити складніші питання.

Автор у своїх спогадах наголошує, що до 1939 року в Підкаміні він взагалі не був свідком міжетнічних чи міжконфесійних конфліктів. З 6 років (після року навчання в хедері) відвідував уроки польською мовою з українською мовою та літературою двічі на тиждень, у п’ятикласній школі в селі. Єврейські діти були звільнені від уроків катехизму по п’ятницях, але Борис часто залишався з цікавості, щоб спостерігати за уроками греко-католиків, і таким чином навчився деяких основних молитов, які допомогли зміцнити його фальшиву ідентичність під час пізньої німецької окупації.

У 1931 році померла мати його батька, і разом з нею управління сімейними господарствами було розділено, залишивши сім’ю Бориса з меншими доходами. Того ж року Бориса прийняли до першого курсу гімназії імені Петра Скарги (польська «Червона школа») у Рогатині, і йому дали кімнату та харчування в місті. Витрати на школу і його житло були великі для родини, але менші, ніж коли б він ходив до української гімназії; сім’я вірила, що після того, як інвестувати в Бориса у гімназії, він десь влаштується на професійну роботу, тому його майбутній спадок на фермі та доходи були розділені між братами і сестрами Бориса.

Політичні зміни в Польщі під час останніх років правління Пілсудського та уряду «Ендеків», які слідували ускладнити навчання та життя єврейських та українських учнів у польських школах, але Борис уникнув багатьох проблем, зберігаючи хороші оцінки.

Близько 1935 року Аксельради продали свою ферму в Підкаміні й купили велику ділянку переважно цілинної землі й лісу, але без води, приблизно за 3 км від Чесників, неподалік родини матері Бориса. Потихеньку Аксельради, особливо 50-річний Шимон-Хаїм, готували землю під посіви, будували скромне житло, носили воду з джерела для господарства та дому. У понеділок вранці Борис ходив пішки через Пуків до Рогатина до школи, а протягом тижня продавав там олію з ферми; його мати ходила пішки до Рогатина, щоб продати масло та сир, приносячи додому до родини фірмовий хліб. Ортодоксальне релігійне життя сім’ї частково занепало під напругою будівництва дому та ферми, але батько Бориса продовжував дотримуватись шабату та ходити на молитви, а також прикріпив мезузи до дверних коробів та благодійних скриньок Керен Каймет для підмандатної Палестини. Борис навчився поєднувати важку фізичну працю в господарстві з важким навчанням у школі, навіть в умовах наростання міжнаціональної і особливо політичної напруги.

Згідно зі спогадами, міжвоєнний період у Чесниках пройшов під сильним впливом соціалістичної активності, політичної самоосвіти та антиурядових селянських організацій, із робітничими страйками, а іноді й насильницькою відповіддю; Борис брав участь у зборах і читав доступну йому політичну літературу. До 1938 року сім’я Аксельрадів усвідомила, що зміни в Польщі та в інших країнах Європи значно затьмарили їх економічне майбутнє та безпеку, тому вони вирішили емігрувати до Канади, але канадські правила того часу вимагали ідеального здоров’я, а Борис мав поганий слух через скарлатину на яку перехворів у дитинстві, тому його родина була відхилена і залишилася на хуторі в Чесниках.

Влітку 1939 року Борис склав останній іспит і закінчив гімназію, без перспективи роботи, але його руки були бажані на родинному господарстві. Незважаючи на те, що вони знали про аншлюс і погрози Гітлера проти Польщі, Арсен пише, що небагато євреїв у Рогатинському районі були добре поінформовані про ідеологію та практику націонал-соціалізму, і що навіть львівська сіоністська щоденна газета Хвіля «проявила значну скромність у цих питаннях». Аксельрадам здавалося, що ці турботи далеко, і вони не хотіли вірити в гірше. Коли настало 1 вересня і почалася війна, багато хто в селах, чи то соціалісти чи євреї сподівалися на прихід радянських військ замість німецьких; коли фактично прийшла Червона армія, на короткий час безземельні селяни отримували вигоду від розподілу орної землі та худоби, але скоро все змінилося для всіх.

Під радянською окупацією

Менш ніж через місяць після приходу радянської влади в Рогатинський район вони запровадили безкоштовну семи та десятикласну систему навчання для учнів села та міста відповідно. Через нестачу вчителів вони також відкрили в Станіславові (сьогодні Івано-Франківськ) учительський інститут, куди Борис звернувся й був прийнятий на навчання для викладання історії з місячною стипендією. Борис покинув рідну домівку разом із друзями та однокурсниками Богданом Гривнаком із Чесників та Іваном Киком із Пукова. У Станіславській школі, яка була монастирем до закриття совєтами, послідували інтенсивні щоденні лекції та самонавчання. Одного дня після того, як кілька кандидатів у вчителі зникли з класів, двоє приїжджих «товаришів у цивільному» почали опитувати Бориса та інших про політичні погляди зниклих студентів та інших, а потім знову опитали їх, коли інший студент мовчки зник. ; Пізніше Борис дізнався, що зниклі студенти переїхали через Карпати до Кракова, столиці нацистського Генерал-губернаторства і місця розташування антирадянської колабораціоністської організації українських націоналістів Володимира Кубійовича.

У липні 1940 року Арсен склав випускні іспити і отримав призначення працювати в новій школі в селі Вікторів на північ від Станіславова, викладаючи історію та географію, тож він став економічно самодостатнім, навіть коли статки його родини падали під радянську владу. Тоді Арсена перенаправили до школи в селі Сапогів, що за річкою; за цей час він ділився половиною зарплати з батьками, а вони намагалися протриматися в Чесниках.

Наприкінці червня німецьке вторгнення в окуповану Радянським Союзом Східну Польщу розпочалося з бомбардування аеродрому Станіславова та інших військових цілей. Радянські війська відступили поїздами на схід, тоді як місцеві колаборанти надягали німецькі уніформи а звичайні люди вирушили пішки, якщо у них було де жити в інших місцях; Арсен приєднався до натовпу і повернувся до Чесників. Після кількох днів вдома, поки багато інших їхали на схід, однієї ночі Арсен потрапив в полон разом з іншими жителями села, які активно працювали в місцевій соціалістичній політиці, або працювали в радянській освіті та інших ролях, або були євреями; Бориса брат і батько були доставлені на те саме місце наступного вечора. Чоловіків тримали кілька днів, потім допитували і били; Борис був сильно побитий за своє членство в Комсомолі під час роботи викладачем. Він був схований після побиття і через два тижні достатньо одужав від ран, щоб піти додому; Він почув від інших жертв, що побиття були гіршими, а іноді і смертельними в місцях з більш високими відсотками євреїв, таких як Стратин, Княгиничі, Букачівці, Більшівці та інші місця. Арсен зазначає, що ці «криваві вакханалії» проводились місцевими підпільними загонами ОУН, до приходу нацистів; Пізніше лідер у Чесниках став офіцером місцевої української допоміжної поліції.

Під німецькою окупацією

Невдовзі після повернення Арсена до його родини, і поки вони збирали врожай для розповсюдження сусідам, сталася очікувана неприємність: наказ від тих самих людей, які побили Бориса, до сім’ї покинути Чесники і переїхати в Рогатин протягом трьох днів, так щоб у селі не залишилося євреїв. Мати Бориса домовилась про те, щоб жити з родиною Рейхбаха в Рогатині, і вся родина Аксельрадів пішла з навантаженим возом і також двома коровами та двома конями до Рогатина через Пуків, де вони намагалися врятувати своїх тварин від місцевих жителів, які хотіли їх відібрати. Незабаром після того приїхали німецькі військові, яких зустріли в Рогатині натовпами з квітами та транспарантами німецькою та українською мовами.

Агресія проти євреїв розпочалася на третій день окупації. Як також повідомлялося іншими які пережили ґетто Рогатина, євреї були обмежені в певній зоні, змушені носити пов’язку з зіркою Давида, їхні резиденції поза ґетто були конфісковані, вони були змушені працювати безплатно на будівництві доріг і в сільському господарстві для військових прєктів, і їх зганяли, погрожували та били. Арсен був поставлений на роботу помічником коваля в Бабинцях на околиці Рогатина, де його великий зріст, “арійські” риси та вільне володіння українською мовою дозволяли йому змішатися з натовпом, перебуваючи поза ґетто щодня. Голод став серйозною проблемою в гетто, посилилося жорстоке поводження з євреями, особливо літніми чоловіками.

Одного разу в цей період український друг Арсена та товариш по вчительській роботі з Чесників, Богдан Гривнак, завітав у майстерню і в приватній розмові запропонував Борису свою греко-католицьку метрику, щоб допомогти Борису пройти як неєврей; Богдан сказав, що для себе дістане другий екземпляр через свої церковні зв’язки. Арсен погодився; Ця угода врятує життя Бориса і коштуватиме Богдану його. Богдан також дав Борису свою молитовну книгу для навчання, щоб краще взяти на себе роль побожного українця.

Напруження на єврейське населення в ґетто збільшилося, німецькі потреби у твердій валюті та інших цінностях зросли, що спричинило чвари між Рогатинськими євреями та тими, кого переселили до ґетто з навколишніх сіл. Арсен за своїм фальшивим посвідченням, з хрестиком та в українському одязі відвіз доньку Райхбаха Дзюню під прикриттям до родини її матері в село Грусятичі біля Фраги, але вони повернулися до Рогатина, коли дізналися, що євреїв у Грусятичах незабаром відправлять до ґетто в Нові Стрілища. Тим часом у Рогатині їжу та взуття могли отримати лише ті євреї, яких відправляли на роботу як рабів; Діти дошкільного віку та люди похилого віку вмирали від холоду та голоду на вулицях, єврейська поліція складала та вивозила їхні тіла на возах для поховання в братських могилах на «новому» єврейському кладовищі.

У січні 1942 року тернопільське гестапо наказало виконувати земляні роботи для яких щоденно треба було виставити 500 чоловік, які копали щодня; Батько і брат Арсена були призначені на це завдання, за чутками, що на цьому місці будуватимуть кахельну фабрику по дорозі з Рогатина на Путятинці. Не вистачало здібних людей, і в зимову погоду на відкритому пагорбі просування було повільним; Чоловікам сказали, що їхнє завдання до квітня вирити котлован 10x8x4 метри. Вранці 20 березня Борис, як зазвичай, рано пішов на роботу в кузню, його батька і брата відправили раніше на роботу до ями, і перша акція обрушилася на Рогатинську єврейську громаду. Батько і брат Арсена були розстріляні з рештою робочої команди; решту його родини вивезли з дому в ґетто, і всіх убили в ямі. З Аксельрадів і Райхбахів, яких було всього 23 людини в одному будинку, вижили лише Борис і Дзюня, він з родиною коваля, а вона, сховавшись на горищі будинку в ґетто. Арсен вважає, що інші вцілілі, в тому числі Розет Фауст Гальперн, недооцінюють кількість убитих євреїв, і що того дня на пагорбі загинуло 4500 осіб з Рогатинського району.

На прохання Дзюні після акції Борис на деякий час залишився в Рогатинському ґетто. Він використовував свою фальшиву посвідку, щоб вийти за межі міста і побачити місце масового вбивства та поховання з його глибоким слідом у ґрунті. Невдовзі залишатися стало надто небезпечно, оскільки Арсен був працездатним, а юденрат потребував людей, яких він міг би призначити для німецької роботи. Тож однієї ночі він покинув ґетто, щоб зустрітися з родиною Гривнаків у Чесниках і підтвердити свій план видатися їхнім сином Богданом; потім він востаннє повернувся до гетто. Не маючи змоги нічого зробити для Дзюні, у квітні Борис виїхав до села Мельна неподалік від Нових Стрілищ, щоб прихиститись як Богдан в родині свого приятеля по вчительській роботі з Пукова Івана Кика. Борис пробув у них до середини травня, але дізнався, що його перебування в селі робить життя Івана та його родини небезпечним. Тож Борис пішов уночі та поїхав потягом до Тернополя, сподіваючись знайти роботу на фермі під чужим іменем.

Життя та робота під чужим іменем

На щастя, Арсен натрапив у Тернополі на адвоката, який цікавився його походженням та його мотивами, але великодушно допоміг йому знайти стажування у фільварку в селі Шляхтинці, приблизно за вісім кілометрів на північний схід від центру Тернополя. Управитель фільварку, чоловік на прізвище Цішевич (Czyżewicz) із західної Польщі, здавалося, розумів ситуацію Арсена, але не обговорював її відкрито. Він поселив Арсена на квартирі іншого робітника на прізвище Сердюк, де Борис як міг імітував звичаї й молитви вірного греко-католика і приєднувався до розмови Сердюка про поточні справи; Сердюк все ще сподівався, що Україна зможе стати незалежною державою після досягнення Третім Рейхом своїх військових цілей.

Коли настав єврейський Новий рік, він думав відвідати Рогатинське ґетто під виглядом відвідин своєї «родини» Гривнаків в Чесниках, і йому дали кілька вихідних. Нервуючи через те, що його впізнають у поїзді на станціях поблизу місця, де він жив, він все ж таки благополучно прибув до Рогатина і зустрів Дзюню в її кімнаті на другому поверсі в ґетто. Вони провели разом день, і Арсен побачив ситуацію: голод, хвороби і відчайдушна надія, що підготовлені бункери захистять тих, хто пережив березневу акцію, від подальшої небезпеки. Але наступного ранку, на Йом Кіпур, гучний стукіт оголосив про наступну акцію; Дзюня зникла у прихованому бункері, який Арсен вважав замалим для нього, тож він сховався під незастеленим ліжком і якимось чином був не помічений; німці піднялися в хату нагору, але під ліжком не шукали. Хоча він не був свідком конкретних актів зради під час цих подій, Арсен звинувачує «Jüdischer Ordnungsdienst», поліцію єврейського ґетто, у вторинних обшуках, які викривали євреїв, що переховувалися, і дозволяли викрадати їхні речі.

Арсен зібрався, переодягнувся й швидко покинув ґетто; його майже одразу зупинив офіцер української допоміжної поліції. Арсен назвався Богданом Гривнаком і попросив побачення зі Степаном Шереметою, заступником начальника міліції, який воював разом з батьком Арсена в Італії під час Першої світової війни. Коли двоє чоловіків залишилися в кабінеті Шеремети наодинці, поліцейський сказав: сховатись Арсену на сіні в поліцейській конюшні; Через два дні, після закінчення акції, Шеремета мовчки випустив Арсена з конюшні, і він потягом повернувся до Тернополя. До Рогатина Арсен повернувся лише після війни.

Поступово Арсен/Гривнак став прийнятою частиною фільваркової бригади і села Шляхтинці; він більше їздив у Тернопіль у справах, але хвилювався, що його впізнають. Настало Різдво, а потім весна 1943 року. Новини були уривчастими, але поразка Німеччини під Сталінградом збентежила тих, хто віддавав перевагу нацистам, а не Радянській владі. На Великдень батько Богдана Гривнака Семен приїхав до Шляхтинців ніби провідати сина, надаючи Арсену неоціненне прикриття та допомагаючи йому краще зрозуміти пасхальну літургію галицького греко-католицизму; Свій «тест» Борис пройшов. Почалося літо, а Арсен не дізнався про ліквідацію Рогатинського ґетто на початку червня. Наприкінці літа господарству знову довелося половину всього зібраного віддати німецьким військовим.

Арешт і утримання в Тернопільській тюрмі

У вересні 1943 року Арсен був одним із десяти чоловіків, яких на хуторі в Шляхтинцях затримала німецька зіхергайтдінст (СД, філія СС) без пояснення причин. Коли їх відвезли до тернопільської в’язниці гестапо, на підставі багатьох інших в’язнів, які там утримувалися, та допитів, що відбулися після цього, Арсен дійшов висновку, що його вважали прихильником комуністів або українським повстанцем – у будь-якому випадку партизаном, що виступав проти нацистського правління. Через кілька днів групу з приблизно 500 в’язнів уночі перевезли критими вантажівками до місця, де, як вони припускали, їх розстріляють у лісі, але натомість їх повантажили в десять замкнених вантажних вагонів і відправили залізницею до Львова та сумнозвісної в’язниці на вулиці Łącki (Лонського). Тут в’язнів посортували, а Арсена згрупували з молодшими людьми віком до 35 років, повантажили в інший закритий вагон і вивезли з багатьма іншими у відкрите поле в невідомому місці, де вони залишалися, здебільшого замкнені у вагонах, кілька днів. Арсен продовжував маскуватися під Богдана Гривнака, один як єврей серед кількох поляків і багатьох українців.

Переїзд в Біркенау

Поляки серед в’язнів правильно передбачили кінцевий пункт поїзда: на початку жовтня 1943 року вони спраглі та голодні прибули до нацистського табору для військовополонених Аушвіц ІІ-Біркенау поблизу Бжезінки (Польща), за 400 км від Львова; п’ятеро в’язнів не витримали подорожі. Арсена та інших систематично реєстрували, дезінфікували, голили (волосся на голові підстригали у такий спосіб, за яким їх можна було б одразу впізнати, якщо вони втечуть), розподіляли по блоках (бараках), одягали та видавали їм «значки ганьби»; в Арсена був червоний трикутник (для політв’язнів) з літерою «R» (для росіян та інших радянських громадян). Знайомі Арсенові українці з його регіону отримали літеру «P» для Польщі. Новоприбулих поміщали в карантин з монотонною табірною працею протягом двох тижнів; негайно почалися мізерне харчування та суворий контроль за рухом і поведінкою. Арсен швидко зрозумів, що для того, щоб вижити, йому потрібно об’єднатися з іншими людьми зі свого регіону для взаємодопомоги. Але в середині жовтня, перед тим, як його призначили на звичайні роботи в таборі чи поза ним, Арсена разом із багатьма іншими в’язнями перевезли залізницею до концтабору Бухенвальд поблизу Веймара, Німеччина, приблизно за 700 км; він прибув туди разом з багатьма іншими живими та мертвими в’язнями 23 жовтня 1943 року.

Примусова праця в Бухенвальді та Дюссельдорфі

Сцени та ситуації з Біркенау тепер повторювалися в Бухенвальді: оточенні колючим дротом під напругою, крематорії, дезінфекція, одяг і трикутні значки, мізерні пайки, сторожові вежі, казарми, знущання. Як і в Біркенау, при неякісній і недостатній їжі такі виснажливі хвороби, як діарея, часто й швидко закінчувалися летальним результатом. Одна відмінність, яка відображала розташування табору і хід війни: тут охоронці були молодші, ніби новобранці.

Знову нові в’язні швидко оглядали інших на «своїх»; у випадку Арсена, як Богдан Гривнак, він шукав і знаходив здібних і людяних в’язнів галичан українців з Тернопільщини. Ув’язнені також мали схему боротьби зі злодіями та інформаторами: підозрюваних «пускали в розхід», як правило, штовхаючи їх у вигрібні ями та спускаючи в жолоб, який під напором води спускав фекалії; навіть ці мертві повинні були бути знайдені та спалені.

Арсена призначили працювати на каменоломні, важка праця яка вважалася смертним вироком. Зазвичай він приєднувався до більш ніж сотні інших в’язнів на день, які йшли на роботу та з роботи приблизно за два кілометри від табору. Камінь підривали детонаторами, після чого поодинці або парам в’язнів доводилося нести підготовлений камінь на вершину кар’єру. Ця робота, майже не під силу Арсену, тривала шість з половиною днів на тиждень протягом двох місяців. Потім його разом із приблизно 500 іншими в’язнями відправили на будівельний майданчик поблизу Дюссельдорфа, приблизно за 400 км на захід, де йому доводилось піднімати більше важких речей, але тепер це були сталеві рейки і щебінь для залізничної лінії. Ще пізніше його призначили на підсобні роботи, він допомагав зварювальнику, збираючи те, про що він дізнався після війни, було частинами для крилатих ракет Фау-1, які використовувалися для обстрілу Лондона та англійського узбережжя. Однак союзники знали про роботу заводу з виготовлення зброї і розбомбили кілька цехів на підприємстві, куди був призначений Арсен; Очевидно, боячись, що в’язні втечуть під час одного з бомбардувань, у квітні 1944 року їх перевели назад до Бухенвальду. Тоді Арсена призначили до майстерні в сусідній Густлофверке, де він працював на токарно фрезерних верстатах, що було набагато легше, ніж раніше.

Британські та американські бомбардувальники почали атакувати німецькі заводи, що виробляли військову техніку, влітку 1944 року, а наприкінці серпня запальні та розривні бомби впали на цехи, що оточували табір Бухенвальд, але не вразили сам табір; в’язнів, які працювали в цехах, було вбито, але такі, як Арсен, які на той час не працювали, врятувалися. Через тиждень Арсена разом з іншими перевели на фабрики за межами міста Галле, на північ від Веймара поблизу Лейпцига, де авіаційні цехи були побудовані під землею в соляних шахтах, щоб захистити їх від бомб союзників. Тепер його назначили на бетонні роботи, на 12-годинний робочий день без вихідних. На початку лютого 1945 року в’язнів знову повернули до Бухенвальду на різні роботи, де Арсен випадково зустрів ще одного єврея з Рогатина Генріха Шнапа, теж замаскованого під українця (який також пережив війну, а згодом оселився у Франкфурті).

Через три тижні Арсена знову перевели, цього разу до табору Бухенвальд Бад Зальцунген, глибокої (500 м) колишньої соляної шахти, де він і сотні інших позмінно працювали над складанням секретної німецької зброї. У цей час він познайомився з вірменським в’язнем, з яким у нього склався тісний дружній зв’язок. Тоді 6 квітня 1945 року всі в’язні в його групі були зібрані на плацу та вирушили рядами по чотири людини в невідомому напрямку. Коли конвой помітили літаки союзників, охорона завернула полонених до лісу, щоб укритися, але охоронців було надто мало, щоб зігнати всіх, і коли настала ніч, Арсен і вірменин скористалися шансом втекти й стрибнули в яр; охоронці стріляли в них з автоматів, але не йшли за ними, щоб не почалась масова втеча решти в’язнів. Арсен не постраждав, але його друг був важко поранений; пізніше тієї ночі він помер на руках у Арсена. Борис Аксельрад під виглядом Богдана Гривнака тоді поклявся, що якщо виживе, то візьме прізвище свого вірменського друга: Арсен.

Арсен пробрався до галявини та сільськогосподарських будівель, де спробував заснути в копиці сіна. Не витримуючи з голоду, наступного дня він підійшов до двох французьких в’язнів, які працювали рабами на фермі, і вони підгодовували його протягом наступних двох днів у схованці. Коли на хутір прибула танкова частина американської армії Паттона, Арсен вийшов зі схованки. Його зважили (48 кг), потім одягли та посадили на дієту під медичним наглядом; війська США вже мали досвід роботи з колишніми в’язнями концтаборів, деякі з яких жахливо страждали від зміни дієти після звільнення. Арсен та інші колишні в’язні розмірковували над тим, чи варто, якби у них був вибір, повернутися на батьківщину, яка тепер знову перебуває під радянською владою. Після зустрічі у Веймарі з агентами різних країн та організацій, у тому числі Американського єврейського об’єднаного розподільчого комітету (Джойнт), Арсен зрештою вирішив із кількома новими друзями повернутися до Радянської України, де він міг принаймні сподіватися знайти старих друзів і, можливо, когось з родини.

Знову під совєтами та повернення до Рогатина

У червні 1945 року Арсена та інших відвезли на машині у супроводі двох червоноармійців на схід до довоєнного польського кордону. Тоді він і десять його супутників поїхали перевантаженим потягом (їхали на даху товарного вагона) до передмістя Варшави Праги, через річку Віслу від зруйнованого центру міста; де вони залишилися на тиждень, спостерігаючи, як мешканці перебудовують своє життя в руїнах. Потім вони поїхали потягом далі на схід до Бреста, який під час війни був включений до Радянської Білорусі, тепер це головний радянський контрольно-пропускний пункт для колишніх в’язнів таборів і примусових робітників, які прагнули повернутися на східні землі. Радянська влада не вітала Арсена, бо сумнівалася, що він міг зробити, щоб вижити.

Арсена разом із багатьма іншими посадили в потяг і відправили на схід у невідоме із триденним сухим пайком і без вказівок. Зрештою він прибув до міста Єнакієве поблизу Макіївки на Донбасі на сході України, де його поставили працювати в умовах, схожих на тюремні, на вугільних шахтах під і над землею. Незважаючи на те, що Арсен пережив півтора року табірних умов, включаючи погане харчування та антисанітарію, він не хворів, але на вугільній шахті йому стало дуже погано, його було госпіталізовано, і йому поставили діагноз – ексудативний правосторонній плеврит. Його лікували кілька місяців, і його стан покращився, хоча до кінця днів своїх терпітиме рецидиви цієї небезпечної хвороби. У січні 1946 року він отримав звільнення на шість місяців, щоб повернутися до Рогатина, і прибув туди одразу після Різдва.

Рогатинське міське керівництво прийняло Арсена дуже привітно, допомогло знайти житло і роботу, яку він почав із міської ради. Борис відчував значну етнічну напругу в Рогатині внаслідок зміни центрів влади під час війни, і чув про триваючу збройну боротьбу між радянськими службами безпеки та старими та новими українськими національними організаціями. У селах ситуація була ще гіршою, про що Арсен переконався під супроводом у рідних Чесниках. Він дізнався, що його молодший брат Натан пережив акцію 20 березня 1942 року, стрибнувши в яму живим і накрившись трупами, а потім в кінці вбивств виповз та пішов уночі до села за 12 км, де його тимчасово прихистили на фермі. Натан сховався за сусіднім селом, але через рік був виявлений і вбитий співробітниками служби безпеки ОУН (СБ, або «есбістами»), за словами двох літніх українців, яких Арсен добре знав ще до війни в с. Чесники. Загалом Арсен дізнався імена 54 вбитих із Чесників та околиць, майже всі «неправильні» українці, на думку їхніх катів; дізнався також про вбитих поляків у Підкаміні та інших селах району.

Через кілька місяців після прибуття Арсену запропонували посаду директора комунальної електростанції в Рогатині, яка була занедбаною після того, як німецькі окупанти під час відступу в 1944 році викрали дизель-генератор. Арсен був здивований пропозицією, оскільки він не мав попереднього досвіду роботи з електрикою, але серед команди з десяти було кілька ветеранів-електриків, які працювали з Мосі Стриєром, колишнім єврейським керівником електростанції, який емігрував на захід на початку 1946 року. Арсен прийняв пропозицію на роботу і разом зі своєю командою зміг зібрати кошти через передплатну кампанію для майбутнього обслуговування, придбати у Львові генератор потужністю 150 кВт, встановити та підключити його до існуючої мережі, додати нові лінії для абонентів та інших – усе під наглядом місцевих представників радянського НКВД, а в основному без офіційних документів. Після того, як усе налагодилося, у лютому 1947 року Арсена раптово змінили на посаді директора електростанції на члена Комуністичної партії, і він виїхав з Рогатина на тимчасову роботу в область.

Одруження та Переїзд до Івано-Франківська

Арсен обіймав різні посади в економіці та трудових організаціях зернової та м’ясної/молочної промисловості Прикарпаття, часто подорожуючи, щоб навчатися та розвивати млини та інші переробні підприємства радянської системи планової економіки; він також навчався та закінчив два технічні та фінансові інститути в Києві, щоб продовжити свою кар’єру. Одружився з полтавчанкою, виховав з нею двох синів; проживши здебільшого на тимчасових житлах у Львові та області, у 1971 році переїхав із родиною до Івано-Франківська. Тут він став керівником колективної меблевої фабрики з 2000 співробітників і працював за 6-денним 12-годинним графіком, як і його команда.

У 1987 році до Арсена приєднався тодішній голова Рогатинської міської ради Роман Стегній, щоб вибрати місце для встановлення меморіалу на місці вбивств, які відбувалися під час ліквідації ґетто. Техніка, яка підготовлювала землю на першому запропонованому місці, несподівано відкрила масову могилу з людськими рештками, тому могилу знову закрили, а меморіал поставили поруч.

Після 18 років роботи в меблевому колективі, у віці 68 років Арсен здивував своїх знайомих вступом до комуністичної партії, а після останніх років роботи верстатником у кооперативі пішов на пенсію. У 1989 році він нарешті отримав через Арользенський архів (колишня Міжнародна служба розшуку) свої табірні документи як Богдан Гривнак, і з цією документацією в 1991 році він зміг записати свій табірний досвід як Борис Арсен у міському суді Івано-Франківська.

Як представник регіональних євреїв

З 1991 року Арсен брав участь у місцевих виборах та соціалістичних організаціях нещодавно незалежної та демократичної України, але був розчарований у повсякденній боротьбі та через кілька років залишив політику. У 1994 році він був обраний керівником місцевої єврейської громади, очолюючи асоціацію колишніх в’язнів ґетто та нацистських концтаборів, де загалом було 34 вцілілих з Івано-Франківська та околиць. У 1996 році його група почала отримувати виплати «взаєморозуміння і примирення» з Німеччини та Швейцарії, а також скарбниці Українського національного Фонду (УНФ). Як регіональний лідер, він також зустрівся з представниками Фонду Стівена Спілберга та Яд Вашем; Арсен здійснив поїздки до Ізраїлю в 1997, 1998 та 2000 роках. У 1997 році він отримав від Яд Вашем від імені Богдана Гривнака Почесну Грамоту з присвоєнням посмертно звання Праведника народів світу і нагородженням медаллю Праведника народів світу, вручивши їх Богдановій сестрі Михаліні на почесній церемонії у Чесниках. У червні 1998 року Арсен зустрівся з вцілілими Рогатинськими євреями з Ізраїлю та США, і приєднався до них для вшанування пам’яті знищених єврейських громад Рогатинського району, а також відзнаки низки меморіалів, що фінансувалися групою, за підтримки керівництва міста Рогатина . З 2002 по 2004 рік після відновлення від виснажливого рецидиву своєї легеневої хвороби, нарешті завершив та опублікував свої спогади на друкарні в Надвірній.

Елементи спогадів із цінністю для досліджень Рогатина

Щодо всіх єврейських особистих спогадів про Рогатин воєнного часу, історія Арсена включає яскраві описи людей та обставин його досвіду, таких як його важкі часи у Рогатинському ґетто, його ухилення та працевлаштування під чужим іменем, його захоплення та ув’язнення як “Росіянина” та його подальша втеча та свобода в Радянській Україні. Частини його історії є незвичними для євреїв Рогатинського району, і таким чином, є цінними для більш широкої картини, включаючи його довоєнне життя у селах на сімейних фермах, його участь з українськими друзями та сусідами у довоєнній політичній діяльності, мішана користь для себе та своєї родини з початком радянської окупації, його відчайдушне виживання в німецьких в’язницях, транспортах, концтаборах та його післявоєнній кар’єрі в адміністративних та промислових функціях під радянським та незалежним українським урядами. У своїх спогадах Арсен чіткий і конкретний з іменами людей, місцями та організаціями, як добрими, так і поганими. Його голос сильний, і часом зрозуміло розлючений.

Намагаючись розповісти більшу історію про Голокост у Карпатській Україні, Арсен включає довоєнні історії Рогатина та ряд інших значущих регіональних міст та сіл (Івано-Франківськ, Надвірна, Коломия, плюс його власний Підкамінь та Чесники); Він детально розповідає про знищення єврейських громад у воєнний час в цих місцях. У багатьох главах він кількісно визначає мінливе з часом населення кількох релігійних та етнічних груп не лише у великих містах регіону, але й у кожному з ключових поселень Рогатинського району. Завдяки власному історичному дослідженню в ново незалежній Україні він також документує демографічні та економічні наслідки Голокосту під керівництвом нацистів: у таборах, на транспорті, за допомогою реквізиції та крадіжки майна, грошей та інших цінностей. Таким чином, його спогади представляють свою особисту історію на подобі посібнику про Голокост, зосереджені на сьогоднішній західній Україні.

Озлоблений очевидною готовністю деяких людей руйнувати життя інших заради особистої політичної та/або економічної вигоди, Арсен робить паузу в кількох пунктах книги, щоб розглянути та представити докази маніпуляції подіями, актами, законами та виступами щоб першочергово використовувати «новий порядок», коли влада перейшла в інші руки, а потім, щоб приховати колишню прихильність, коли влада знову перейшла в інші руки. Арсен цитує записані проголошення та включає історичні газетні вирізки та брошури, щоб змусити пам’ятати про те, хто що говорив і робив у часи, які ці люди допомогли затьмарити. Його спогади включають приклади брехливих і небезпечних виступів до німецької окупації, потім у період Голокосту, пізніший радянський період і навіть у пострадянській незалежній Україні. Його післямова досліджує залишковий прихований і відкритий антисемітизм на Прикарпатті, як застереження сусідам, іншим громадянам і політичним діячам.

Арсен визнав свій дар як історика, письменника та свідка, а також свою роль організатора та лідера єврейської громади у післявоєнний період. Очевидно, він був мотивований говорити за велику кількість євреїв, які назавжди замовкли, і за небагатьох тих, хто вижив у регіоні, більшість із яких не залишили публічних свідчень. Зазначаючи, що більшість тих, хто вижив з регіональних єврейських ґетто, емігрували за кордон після війни, і що багато з них знайшли один одного в іноземних організаціях самодопомоги та соціальних організаціях, він використав останній розділ своєї книги, щоб коротко задокументувати та дати слово тим, хто залишилися на ширшій території Івано-Франківська (включаючи одного вцілілого в Рогатині) через їхні обставини та їхні історії. Задокументовано більше десятка тих, хто вижив, більшість із фотографіями з їх подальшого життя, і Арсен ретельно зводить імена та адреси праведників-неєвреїв, які допомагали цим людям і йому самому.

Арсен використовував як джерела для ширшої історії Голокосту різноманітні історичні газети, праці інших місцевих і академічних істориків, докази Нюрнбурзького процесу, включаючи звіт Кацмана, опубліковані та неопубліковані спогади інших євреїв які вціліли, і свідків із теперішньої західної України, а також Яд Вашем в Єрусалимі, Єврейський історичний інститут у Варшаві та фонди кількох інших архівів, особливо в Івано-Франківську. За два десятиліття, що минули після того, як Арсен написав свої спогади, глобальні історичні дослідження Голокосту показали багато інших фактів і ресурсів, які тепер доступні (з перекладом) у незалежній Україні; Власні історичні дослідження Арсена, є сильними якими вони і були на той час, але уже не є першоджерелом. Але інформація щодо людей і місць, яку він надає про Голокост як свідок у Рогатині та його околицях, є набагато детальнішою, ніж та, що доступна в будь-якому іншому відомому нам ресурсі, і може стати відправною точкою для подальших досліджень українською гімназією чи для студентів вищих навчальних закладів з цього регіону, для інших краєзнавців і журналістів, а також для істориків єврейських родини та інших.

Додаткові посилання

Майже вся подана тут інформація узагальнена безпосередньо з опублікованих спогадів Арсена. Невелика кількість додаткових біографічних та історичних подробиць взята зі спогадів тих хто вцілів і з опублікованих наукових історій.

У 1996 році Арсен також дав відео інтерв’ю для Фонду «Шоа»; архівний код VHA цього інтерв’ю – 31757. Відповідне інтерв’ю також давала сестра Богдана Гривнака Михаліна Гривнак; архівний код VHA цього інтерв’ю для її свідчень – 44311.

 

Переклад Василь Юзишин.

---

Ця сторінка є частиною серії про спогади про життя євреїв у Рогатині, частини нашої історії єврейської громади Рогатина.